«Червона Рута». Чернівці. 17–24 вересня 1989 року.
Фрагмент щоденників дисидента і члена УГС Михайла Сарваса.
Спочатку цьому фестивалю не надавали великого значення в політичних колах Львівщини. Адже фестиваль «Червона Рута» української пісні, присвячений Володимиру Івасюку — поету, повішеному КГБістами у Брюховицькому лісі, поблизу Львова, і дитячі і юнацькі роки якого звязані з Чернівцями — організовував ЦК ВЛКСМ України (Центральний Комітет Комсомольців).
Схаменулися, коли КГБісти, налякані подіями у Львові, Івано-Франківську і Тернополі, з переляку почали утворювати кордони і обшукувати кажду машину, автобус, а також всі поїзди, які прибувають зі Львова. Хлопці артисти з товариства «Лева» везли з собою малу козацьку пушку і її не пропустили. Але головним завданням було все ж-таки не пропустити жодного блакитно-жовтого Прапора. Все і всіх обшукували персонально. Це оголосив на Львівській «Клумбі» В’ячеслав Чорновіл.
Відкликавши мене вбік, він сказав що було би добре, як би хоч один Прапор був піднятий на заключному концерті, на стадіоні. Хоча його і пошматують, але сам факт, що це було зроблено, багато що скаже, тим більше, що там є репортери з-за кордону. До нас підійшов Володимир Яворський, якого пізніше виберуть секретарем Оргвідділу УРП. Я почав пояснювати їм, що не гарантую, але попробую і тут же розказав, як я це робитиму. Яворський не повірив зовсім у мій план і сказав, що говорити легко, а ти попробуй доведи це. Чорновіл схвалив його. Тут до нас хтось підійшов і ми змінили тему розмови.
Це була середа. До вечора я готувався. Знаючи, що зі своїм древком, на якому закріплено Прапор, а на верхівці великий Хрест, і на ньому Тризуб, я не проскочу не так на стадіон, а навіть не в’їду в Чернівці, зрозумів, що тут потрібно придумати щось інше. Але що?! Сидячи в кімнаті, побачив пилосос (чи сміттєтяг) і дві алюміневі трубки, які залазять одна на одну. Я взяв їх, але це було замало. Попрохав ще дві трубки в сусіда і він дав мені. Про це не знала ні його, ні моя дружина, і пізніше довго шукали обидві за нами, дивуючись, куди вони могли пропасти чи хто їх міг взяти.
Древко було готове. Прапор натягнув на дріт, кінці якого легко чіплялися до трубок. Пішов до столяра, що живе по вул. Шухевича, 11 в Зимній Воді і який точив мені древко з червоного дерева, перше у Львові, вірніше, з яким я вийшов на перший мітинг на стадіоні «Карпати», Біжком Михайлом який, хоча і пенсіонер, а за Україну, не задумуючись, кинувся б під танк, і порадився з ним. Він витягнув лист мідної бляхи і через піч ножницями вирізав тризуб, зробив дерев’яну вставку, один її кінець наглухо закріпив до низу тризуба, а другий кінець залазив в трубку. Все це було розраховано на те, щоби я зміг за кілька десятків секунд все це витягнути, скласти і підняти вгору. Адже КГБісти будуть напоготові, і часу на роздуми не дадуть.
В четвер вранці, я все це зібрав разом і почав тренуватися. Я знав, що в руках не потрібно нести нічого, навіть простої сумки. Адже сумка вказує на те, що ти або чужий, або хоча і свій, але приїхав здалека. Я вирішив, що руки повинні бути вільні, і в такому випадку КГБісти, можливо, не обшукуватимуть мене на Чернівецькому вокзалі. Вдів куртку, яка видувалася навколо. Ззаду, за спину і за ремінь, запхав цих чотири трубки, спереду на живіт запхав Тризуб, а Прапор, змотавши на дріт, запхав в штанину штанів і за ремінь. Кілька разів потренувався складати Прапор, попрощався з паном Біжком, і подякувавши йому, пішов на поїзд. Вже пройшовши близько 100 метрів я відчув, що кінець дроту драпає мені шкіру на нозі. Вертатися було пізно.
На залізничному вокзалі, в центральному касовому залі, я побачив кілька наших хлопців, з якими не раз їхав на мітинги, але побачив між ними і КГБіста, який, маскуючись «під нашого», не раз їздив з нами, як наш, правда не брав до рук Прапора і коли ми десь молилися, то він не знав молитви, і це його видавало. Не співав він і гімну «Ще не вмерла Україна». Навіть якби його і не впізнав, я б все рівно не їхав групою, тому що група завжди кидається в очі. Я завжди ходив один і це мене спасало. Взявши квиток у самий задній вагон, я сів у поїзд.
Дріт свою справу зробив, але я мусив терпіти. Погано було ще й те, що я не міг зігнути ноги, а мусив тримати прямо, як інвалід, і вона затерпала. Поїзд прибув в Чернівці. Я не дуже спішив виходити з вагона. Вийшов останнім. Вийшовши на перон я побачив, як маленька дівчинка проситься на руки до матері, а та, маючи сумку, не може це зробити. Я, довго не розмірковуючи, відставив праву ногу в сторону, присів, і взяв дівчину на руки. Мама: «ну что ви, она сама пойдьот!». Прекрасно. Її мені послав сам Бог. Я перейшов на російську мову і до неї: «мнє нє тяжєло. Как такоє дітя будєт ідті пєшком» і ми пішли до виходу. Впереді в цей час чувся шум. В наших хлопців вже забрали Прапори. Обшукували всіх підряд. Система була проста. Міліція у формі стереже, щоби ніхто не втік, в хлопці в цивільному вбранні роблять обшук. На чоловіка з дитиною і молоду маму (а мені тоді було лише 43 роки) ніхто не звертав уваги, тим більше що я росіянин.
Правда як би вони були чуть уважнішими, то докумекалися б, якби звернули увагу на львівських хлопців, в яких вже забрали Прапори і які, впізнавши мене з дитиною на руках, і чуючи російську мову з моїх вуст, від подиву стояли з розкритими писками. Я робив вигляд, що не знаю їх, пройшовши мимо, і це їх доконало. Вже пізніше вони розказували, що одні з них доказували, що це я, а інші, що це не я, а лише сильно похожий.
Як би там не було, але я перейшов через усі кордони. КГБісти перестрахувалися. На пероні виставили перший кордон, на виході з вокзалу — другий, а на привокзальній площі — третій. Другий і третій на той випадок, якщо хтось би все-таки прорвався через перший. Сіли в тролейбус. Моя «дружина» вийшла раніше і сказала: «Спасібо! Большоє Вам спасібо!». Я: «ето Вам спасібо» І єщьо большеє спасібо!». Від цих слів вона розгубилася, але в цей момент тролейбус закрив двері. Я подумав, яка була би її реакція, якби вона знала, з ким йшла, і що це не я їй допоміг, а вона мені!
Поїхав до готелю «Дністер», що недалеко від стадіону. Вийшовши, я побачив наших хлопців, які приїхали позавчора, вчора і сьогодні, але в усіх були забрані Прапори. Був серед них і Олег Петрик. Ми зайшли в готель до когось в номер і заховали Прапор. Мені розказали систему фестивалю. В неділю, 17 вересня, на стадіоні було відкриття. Там хтось підняв Прапор, але його зразу було вилучено. Цілий тиждень по концертних залах, в консерваторії, йдуть відбіркові концерти, а в неділю переможці і лауреати фестивалю виступлять з заключним концертом на стадіоні. Хтось сказав, що Віктор Морозов і Степан Панчишин виступатимуть в Літньому театрі. На мій подив, в жодній з кас квитків на концерти чомусь не продавали. Їх розповсюджували лише на заводах і організаціях. Видно руку КГБістів.
Кілька наших хлопців запхали прапори під куртки. Багато прапорів перевезли в бубнах музикантів. Пройшли через службовий вхід разом з артистами, а в КГБістів списків учасників не було. Хлопці сіли в залі. На сцені один артист змінював іншого. Коли дійшла черга Морозова Віктора, то він заспівав вперше в Чернівцях «Ще не вмерла Україна». Хлопці в залі підняли Прапори. Це був шок. КГБісти були в розпачі і в паніці.
Ми не бачили артистів, але добре їх чули. Крім того, між верхом стіни і дахом був простір. Хлопці з Івано-Франківська поставили одного хлопця на плечі другому, і той, взявши в руки синьо-жовтий Прапор, просунув його в зал. До нас кинулося 4 мускулистих хлопаки, вимагаючи скласти Прапор. Два з них старалися заговорити хлопців спереду, відволікаючи увагу на себе, а других два, зайти ззаду і вирвати Прапор. Побачивши їх задум, я перегородив їм дорогу. Один з них почав вимагати пояснити йому, чому я його «штовхнув». Я, звичайно, і не доторкнувся до нього. Я вибачився, але йому цього було замало і він знову почав вимагати пояснень. Тоді я, ще раз вибачившись, запропонував у відповідь штовхнути мене, якщо це принесе йому насолоду. Він не втихомирювався, йому на допомогу прийшли і три його товариші.
Тоді я зупинив цю «гру» і сказав: «хлопці, не клейте дурня. Хто ви такі я знаю. Знаю і те, що я нікого не штовхав. Якщо ви хочете мене арештувати, то покажіть посвідчення в розкритому вигляді і я до ваших послуг». Вони, почувши це, нічого не сказали і пішли геть. В залі артисти почали скандувати: «Пра-по-ри! Пра-по-ри!» і КГБісти, зрозумівши, що вони програли і що один Прапор в залі театру більше, один менше вже нічого не змінить і нас пустили в зал. Він був напівпорожнім. Ми розсілися ззаду і почали слухати концерт.
Дуже всі сміялися, коли «сестричка Віка» заспівала про жидів. Зал ревів від захоплення. Виступав босим, в білому балдахіні Жданкін. В кінці концерту був повний тріумф. На сцену вийшли кілька Прапороносців і всі разом заспівали «Ще не вмерла Україна!». Зам. голови Оргвідділу схопився за голову.
Після концерту, а він закінчився десь в 12 чи 1 годині ночі, ми вийшли з залу і з піснями хотіли піти по місту до залізничного вокзалу, щоби переспати там на кріслах. Ще в парку до нас підійшов майор міліції і українською мовою пояснив нам, що він нічого проти наших пісень не має, але є постанова Верховної Ради СРСР, що в усіх населених пунктах голосно співати, кричати чи включати музику після 11 годин вечора заборонено. З майором було ще 3 чи 4 офіцери, але в глибині парку чорніли великі групи міліції. Крім того, майор запропонував нам автобус (не пам’ятаю вже, один чи два), і пояснив, що міськрада дала нам місце для ночівлі в будинку віддиху. Сівши на автобус, ми поїхали.
