Спогади про розгін Майдану в ніч на 30 листопада учасника Революції Гідності Ярослава Радоня.
Наша бочка, де ми грілися за допомогою дров, розпалюючи вогнище, знаходилась трошки в стороні від Стели в напрямку вулиці Інститутської (зараз алея Герїв Небесної Сотні). Оскільки намети ми не ставили, то біля нашої бочки ми просто поклали дерев’яні піддони, щоб якось прилягти відпочити і поспати. Всіляких речей і одежі, щоб постелити і зігрітися було достатньо і слава Богу погода тоді була без опадів. Але ночами вже були приморозки. Біля металевої бочки, де ми грілися, нас було близько 4–5 чоловік, серед них був Мар’ян — студент Львівського лісотехнічного університету, Олександр з Івано-Франківщини і Олег з Львівщини (з м. Новий Розділ). Щодо інших, то вони завжди мінялись: то приходили, то відходили по своїх справах.
Гріючись, ми разом дискутували на різні теми, в основному домінували політичні диспути про нашу злочинну владу. Перебуваючи ще на тому Майдані, я познайомився з багатьма цікавими людьми, серед них був чоловік з Білорусі із невідомим мені на той час білим з червоною смугою посередині прапором. Я почав його розпитувати, що це за знамено. На моє запитання білорус (його ім’я я вже не пам’ятаю) відповів, що це наш рідний білоруський прапор, який мав у нас бути, але нашим Бацькой це наразі неможливо. Ще він сказав: «Я білорус горджуся і захоплююся тим, що ви — Українці — своїм прикладом покажете нам Білорусам, як можна боротись і виборювати своє право на свободу слова і волевиявлення людей. В якому векторі повинна розвиватись наша країна» Ось такими словами запам’ятався мені той білорус. Майдан, як я згадував раніше, був без партійних символік.
29 листопада 2013 року ми всі з нетерпінням очікували трансляцію на живо з Вільнюса. І ось наступила довгоочікувана мить, коли близько 10 години ранку на екрані появилися наші українські журналісти, і я разом зі своїми побратимами з великим хвилюванням, бо вирішується доля України, почали дивитись цю трансляцію. Мені особливо запам’ятався тоді журналіст Мустафа Наєм, який з великим сумом у очах почав говорити, що ще вчора 28 листопада він зустрів нашу делегацію на чолі з Арбузовим і запитав у них, чи підпише Віктор Янукович угоду про Асоціацію України з ЄС? На його запитання Арбузов відповів, що 100% відпише, мовляв ви, журналісти, не переживайте. В подальшому своєму інтерв’ю Мустафа Наєм так і сказав, що наша влада нас тупо кинула, що ніякого підписання Угоди з ЄС не відбулося.
Прикра образа відбулася в мене після цього всього на нашу владу, але що можна було очікувати від цих бандитів? Які ми тоді були наївні і я в тому числі, але певне прозріння в людей почало наступати. В тому сенсі, що владу Януковича треба усувати будь-якими методами. Але нас таких на той час було дуже мало, а більшість людей, що були на Майдані, були іншої думки — хотіли наступного дня 30 листопада роз’їжджатися по своїх домівках.
Пам’ятаю дівчину-активістку з оргкомітету, яка сердито сказала: «Я майже тиждень повністю віддавала себе цій справі, а тут все провалене. Я йду в «Правий сектор», а ви можете йти куди захочете!» І пішла.
Було зроблене оголошення, що о 17.00 буде віче, я як завжди, знаходився біля нашої бочки, підкидуючи дрова, щоб вогнище не погасло. Так і грілись. На себе, щоб було тепляше, я накинув «плед клетчатий», тобто одіяло з наклейкою, що роздавали в той день з написом: «Не ПІДУ з Майдану до відставки Януковича».
Я пам’ятаю, що до нас прийшли молоді, атлетичної будови хлопці з масками на обличчях. Вони поставили дві бочки одразу ж біля вул. Інститутської недалеко від пам’ятника засновникам Києва і одразу ж почали палками потужно бити по металевих бочках. В мене виникла думка, що це ультраси, але ні це був «Правий сектор», як вони себе називали. Вони сказали, що приїхали з усієї України, щоб захистити Майдан, а навпроти них стояв спецпідрозділ «Беркут» та інші спецпризначенці одягнуті в чорну форму. Так, оточивши нас зі всіх сторін, ментівські специ простояли аж до 23 години. Потім частина з них сіли в свої автобуси із затемненими вікнами, а частина почала бігти вверх по Інститутській.
Після цього я зі своїми побратимами повернулись до місця своєї дислокації, тобто нашої металевої бочки.
Підкинувши в бочку пару дровенят, щоб було тепло до ранку я накинув на себе коц в клітинку з написом «Не ПІДУ з Майдану до відставки Януковича», накрився зверху ковдрою, приліг і міцно заснув.
Пізно вночі мене хтось розбудив. Піднявшись я почув вигуки: «Бегут! Бегут! Біжать!» Спросоння ще нічого не зрозумівши, я побачив, що по Інститутській зверху донизу їхали автобуси зі спецпідрозділом «Беркут», а з Жовтневого палацу по сходах бігли беркутята — було чутно тупіт їхніх чобіт. Я вийняв з кишені своєї куртки мобільний телефон і подивився, яка була година. На мобілці висвітлилися цифри 03:55.
Я побіг під стелу. Ми стали в два ряди на сходах, нас було близько 30 осіб. Всередину, за наші спини ми запустили дівчат, а самі приготувались відбиватися. Звісно у нас тоді не було ні щитів, ні касок, нічого. Лише у декого були велосипедні шоломи…
І ми не думали, що вони полізуть в атаку. З досвіду попередніх акцій ми готувалися до того, що «Беркут» крок за кроком буде просуватися вперед, відтісняючи нас стіною зі щитів, поки не оточить площу. А вони одразу кинулись в атаку і почали усіх нас просто бити.
Ми були з голими руками, вони — зі щитами та дубінками, шансів у нас, звісно ж не було. Вони швидко розбили першу лінію, почали топтати людей і бити їх по головах берцями. Найгірше довелося тим, хто стояв у першій лінії. Але беркутівці одразу ж накинулись і на другу, в якій знаходився я.
Боковим зором бачу, що зліва беркутівець, який стояв до мене спиною, когось б’є і в той же час помічаю, як проривають лінію оборони справа від мене.
Я зрозумів, що вони беруть нас в оточення і потрібно просто втікати, почався хаос, всі стали розбігатися в різні боки…
Частина людей побігли догори до Михайлівського монастиря.
Я розвернувся, перевернув столик з чаєм, який стояв збоку, і в той же момент отримав сильний удар в спину і ще один — в голову. На щастя я був у капюшоні і товстій куртці, тому хоча й було боляче, але терпимо… Мене вдарили штурмовим щитом в обличчя, внаслідок чого над правою бровою виникло глибоке розсічення з великою кровотечею. Потім били гумовими кийками по руках і ногах.
Я стрибнув на скло, яке вело від стели до Майдану, з’їхав по ньому донизу і побіг на Хрещатик в бік Бесарабської площі.
Після отримання удару штурмового щита беркутівця я упав із струсом. Побачивши, що на Інститутській є карети швидкої, я зібравши всі свої останні сили навкарачки попрямував до медиків. Пам’ятаю, як вже був біля швидкої, я впав. Мене одразу ж завели в швидку і надали допомогу, перевязали голову. А потім відвезли на Братиславську 3 в лікарню швидкої допомоги міста Києва. Там я потім познайомився із своїми побратимами Юрієм Бутусовим, Віталієм Кузьменком, а також з Героєм Небесної Сотні Устимом Голоднюком.
Вже наступного ранку я в інтернеті побачив усі ці кадри і вжахнувся. Вночі в тому хаосі я, звісно, всього не бачив, зокрема як топтали людей.
Кадри, на яких «Беркут» б’є лежачих по землі берцями, лупить по обличчю дубінками, тягає дівчат за волосся… Страху не було, лише неймовірна лють. Я зібрався і поїхав до Михайлівського, куди вже всі сходились.
Внаслідок побиття в ніч на 30 листопада було травмовано 86 людей.
Пам’ятаємо і не пробачимо.
СЛАВА УКРАЇНІ!
