Парамедик Андрій Кухар “Кук”:
“Стояти, не сцяти і їбошити! І ми обов’язково відвоюємо нашу землю!”
Парамедик, активний учасник Революції Гідності Андрій Кухар 20 лютого 2014 рятував життя побратимів під кулями беркуту на Інститутській.
З весни 2014-го, як співзасновник і голова львівської громадської організації «Білі берети», регулярно їздив на фронт з метою навчити бійців надавати першу домедичну допомогу. Проводив тренінги в тилу і на полігонах. Саме Андрій Кухар зі своїми однодумцями з «Білих беретів» стали тими піонерами, які наполегливо і послідовно впроваджували в українському війську основи тактичної медицини, часто долаючи опір армійської системи, яка на той час значною мірою діяла ще за радянськими статутами. Переконували, вчили, тренували. Завдяки їм такі речі як турнікет, кровоспинний бинт чи оклюзійна наліпка та навички їхнього використання стали нормою для середньостатистичного українського бійця.
25 лютого, з початком повномасштабного вторгнення Андрій добровольцем поїхав на війну аби особисто надавати допомогу пораненим.
Відбув уже декілька ротацій на фронті разом із побратимами по ДУК Правий Сектор. Згодом його підрозділ, у якому він спершу, як комбат-медик, а потім як медик-доброволець був на фронті, легалізувався у складі ЗСУ. Зараз Андрій перебуває на ротації вдома, але в будь-який момент готовий вирушити у зону бойових дій. Дружина з дітьми і мама Андрія в Польщі, вони не бачились вже кілька місяців…
* * * * * * * *
-«24 лютого, коли все почалося, я сів у машину і поїхав у «Резервіст» до Богдана Масляка. — відповідає на питання, як для нього почалась повномасштабна війна, Андрій.
Кажу йому:
- Богдан, треба попасти на фронт.
Він відповідає: ну я завтра їду.
- Все, 8 година я в тебе — відповідаю.
Наступного ранку я сів з морпіхами з 503-го бату і ми поїхали.
Перший місяць боїв я провів у районі Мар’їнка-Вуглегірськ, потім вже був Сєвєродонецький напрямок і згодом авдіївський.
У нас є підрозділ ПС, з яким ми маємо дружні стосунки ще з 2016 року, тому коли почалося повномасштабне вторгнення я поїхав до них. Першу ротацію був сам. А так стандартно нас їде кілька людей. Ми приїжджаємо, і я кажу комбату, що ми до вас на місяць умовно. Він говорить, на якому напрямку зараз найбільше необхідна наша допомога. Перший місяць я був у складі групи, що перебувала на нулі. Ми прикривали відходи хлопців, відступали разом з нашими. Була ситуація, що довелося витягувати медиків, які залишились у ворожому тилу. Наші відступили, підірвали мости, а вони залишились на території, яку ЗСУ вже не контролювали. Ми поїхали і вивезли їх різними обхідними шляхами.
Як виглядають етапи медичної евакуації на війні і на якому працював ти?
Зараз практично в складі кожного підрозділу є бойовий медик, який надає першу допомогу пораненим на місці. Потім пораненого везуть на точку евакуації, яка узгоджується наперед, звідки їх забирають медики, що працюють на другому етапі. Вони стабілізовують і везуть до медичного закладу. Це в ідеалі, хоча не завжди так працює. Під час моєї першої ротації я був комбат-медиком і часто бувало так, що мені доводилось самому відвозити 300-х до першого рівня надання медичної допомоги. Тобто етапу медеваку не було в принципі.
А вже наступної ротації наші хлопці постаралися і пробили нам машинку — як у пісні Ореста Лютого «Азовська тачанка» — у нас це був джип Міцубісі пажеро. Ми у “Білих Беретах” переобладнали його під медавакуацію і працюємо на ньому на другому етапі. Коли ми на узгодженій точці забираємо пораненого, наше завдання його стабілізувати, затампонувати рану, обезболити, поставити крапельницю чи що потрібно і довезти його до лікарні.
Я знаю з розповідей хлопців, що зараз, при підготовці мобілізованих, медичній підготовці, зокрема навчанню з такмеду приділяють багато уваги, часто навіть більше, ніж навчанню зі стрільби чи бойовому злагодженню.
Я про це в курсі. І навіть можу пояснити тобі, чому так. В останні роки, починаючи власне з 2014-го відбувся відчутний поступ у військовій медицині, усі усвідомили її важливість. Ми зі своєю громадського організацією «Білі берети» теж долучились до цього процесу, переконуючи в тому, що треба працювати по ТССС, а не бавитись у совєтчину, тобто підходити до надання медичної допомоги на фронті по старих радянських стандартах. А решта у нашій армії по-великому рахунку лишилось тим самим. Ну ок, форму поміняли, трохи нових машинок і техніки прислали. Медицина була першою натівською догмою, яка увійшла в наші збройні сили, завдяки волонтерам, іноземним інструкторам тощо.
А чому ти не пішов інструктором?
Тому що я не хочу. Я 8 років проводив навчання, тренінги, читав лекції. Зараз я хочу застосовувати свої вміння на фронті. Нарешті настав час, коли з’явилась можливість самому дати пи2ди москалям. А мені кажуть: читай тренінг! Я відмовляюсь і мене не можуть змусити це робити, оскільки я є добровольцем,. В попередні роки в мене на тренінгах не раз були випадки, коли було заледве 6–7 людей з 15. Де ви були всі ці попередні роки? Шарайобились? Чого ви тоді медициною не цікавились. Дзвонять постійно, пропонують, просять. Зараз на ротації, то мабуть таки якесь навчання проведемо. Проблема ще в тому, що зазвичай всі хочуть аби все це відбулося максимально швидко. Ось мовляв у нас є три години і ви їх за цей час всьому навчіть. Так це не працює. Ні за 3 години, ні за день нормально навчити людей не можна. Як мінімум потрібно систематично працювати впродовж принаймні трьох днів лише для того, щоб викласти інформацію. А так, щоб навчити необхідно хоча б місяць з практичними заняттями, тренінгами, виходами. Лише тоді з цього буде толк.
Де ти як досвідчений інструктор з тактичної медицини порадив би шукати інформацію для людей, які хочуть навчитися самостійно, подивитися, почитати. Для тих, хто завтра може бути мобілізованим?
Передусім на сайті Naemt.org. У них є лекції, вся необхідна інформація викладена в пдф, детальне відео для різних категорій: combatans, medical personal тощо. Єдиний нюанс все це є англійською і для зареєстрованих користувачів.
Як взагалі ти сам вчився?
Все почалося після Майдану, ми тоді поїхали у Медсанбат і почали збирати з різних джерел інформацію, систематизувати її. Визбирували, як то кажуть, з миру по нитці, ділилися інфою та досвідом з колегами. Потім приїхав Денис Сурков — голова всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги, він вже тоді був членом Naemt. Його команда здається ще у 2009 році зайняла 2 місце на світових змаганнях з тактичної медицини. Власне дякуючи йому нам вдалося систематизувати і значно доповнити свої знання.
Загалом є стандартні світові протоколи, які визнані в цілому світі та Україні і за якими працюємо ми, які прийняті в нашій армії. Наприклад протокол AC — All Combatants. Його повинні знати усі бійці, які вирушають на фронт. Також є окремі протоколи для медичного персоналу, ще інші для тих, хто працює на медичній евакуації тощо.
Я пригадую, як через днів 10 після початку повномасштабного вторгнення, мій друг, який в попередні роки був медиком-волонтером у «Госпітальєрах», надіслав мені невеликий перелік і наголосив: саме це повинне обов’язково бути у солдата. На першому місці там був турнікет, кровоспинні засоби, оклюзійна наліпка тощо. Чи можеш ти перерахувати зараз, що необхідно мати солдату у особистій тактичній аптечці?
В персональній аптечці кожного бійця мають знаходитись наступні речі: рукавички, картка пораненого, маркер, пластир, турнікет, тампонуючий матеріал, незоферніальна трубка, оклюзійна наліпка, декомпресійна голка, термопокривало, набір піл-пака, який включає в себе таблетки для одноразового прийому: антибіотик та 2 види нестероїдних протизапальних . Я не рекомендуювикористовувати трамадол, адже його передозування може спричинити зупинку дихальних центрів. Зі знеболювальних мають бути кетамін і фентаніл цитрат. Але такі сильні знеболювальні має видавати лише медик, в особистій аптечці бійця їм не місце.
Я завжди на тренінгах наголошую, що якщо вам потрібні якісь загальні таблетки, там від діареї, геморою активоване вугілля, від тиску, голови, від тещі і т.д, то ви маєте їх мати. Але в рюкзаку, не в бойовій аптечці. А бійці часто пхають це в одне місце і коли виникає необхідність надати йому допомогу буває, що збирається цілий консилімум довкола, який намагається розібратися що воно таке і від чого. В тебе є таблетка в пакетику піл-пак, випий її і чекай на медика. Болить? Ну що ж зробиш? Це війна.
Один з поранених нещодавно в інтерв’ю сказав мені, що необхідно мати 4 турнікети, по одному на кожну кінцівку у випадку поранення.
З мого досвіду достатньо двох. Дуже рідко бувають випадки, коли є критичні кровотечі при пораненні усіх кінцівок, які вимагають застосування турнікету. Часто буває, що для зупинки кровотечі достатньо звичайного бандажа.
А загалом, якщо йдеться про такі речі, як професійний бандаж, то ними передусім треба вміти користуватися. Улюблене моє питання взагалі про турнікет. Коли питають: який з наших турнікетів нормальний? Я скажу чесно: я не люблю і не користуюсь українськими турнікетами. В мене був досвід, коли на полігонах китайські турнікети працювали, а ті ж самі «Січ» порвалися. Я не збираюся грати в ігри зі смертю. Тому використовую 7-й САТ — річ яка точно працює і визнана у цілому світі.
Які найпоширеніші поранення на фронті?
Як і раніше більшість поранень бійці отримують внаслідок артилерійських обстрілів, це мінно-вибухові травми, снайперський вогонь. Я завжди кажу, що на полі бою бійця вбиває 3 речі: крововтрата, пневматорекс і непрохідність верхніх дихальних шляхів. Останнє наступає внаслідок щелепно-лицьової травми, неправильного транспортування та низки інших факторів, які не дозволяють повітрю потрапити у легені. Також зараз ми спостерігаємо зростання кількості випадків пневмотораксу. Ми не говоримо тут про поранення несумісні з життям, коли допустимо людині зносить пів голови і ти реально безсилий будь-що зробити. Я говорю про поранення, при яких ми можемо надати допомогу і врятувати людину.
Також дуже поширені зараз акубаротравми, які більш відомі пересічній людині як контузія. Контузії буваюь різних органів. Це може бути і печінка, і легені наприклад. Внаслідок контузії легень може виникати той же пневматорекс. Найчасніше, коли йдеться про бароктравму, мається на увазі контузія мозку. Вона може призвести до крововиливів і як наслідок інсульту. Контузія загалом небезпечна набряками, тому я намагаюсь якомога швидше транспортувати бійця до лікарні. Залежно від сили контузії, прояви є різними. В мене був 300-й з сильною контузією, який не міг говорити і часом втрачав зв’язок з реальністю та мав проблеми з диханням. А інший з контузією та осколком у шиї матюкався на чому світ стоїть, курив і чекав разом з нами, коли приїде машина евакуації.
Окрім безпосередньо медичної допомоги поранена людина часто потребує психологічної допомоги. Ти говориш з пораненим, намагаєшся якось заспокоїти?
Я не прихильник сюсюкання. Можу сказати: сядь і не рипайся, бо отримаєш у вухо!(сміється) Деякі хлопці мабуть очікують на дівчинку з волошками, яка буде заглядати в очі, латаючи їхні рани. А тут вони потрапляють на бородатого мена, який криє їх матом і каже не смикайся, бо я тобі зараз ставлю голку в кістку. Можу сказати: я через тебе гада не допив каву, бо ти не дивишся, де ходиш і став на міну.
І це працює?
Ще й як! Вони починають боятися і забувають, що в них щось там болить, що їм треба втратити свідомість, поплакатись на життя. 😊
Чи бували випадки, що ви потрапляли під обстріл під час евакуації?
Так, і не раз бувало, що прилітало десь неподалік, але на щастя, нашу машину не зачіпало. Нещодавно під Пісками прилетіло в нашу базу, вона згоріла…
Я звик вже до того, що нас обстрілюють постійно, що місцеві здають, що пацани не вертаються. Я також можу не повернутися в один прекрасний момент. Треба це розуміти. Це війна…
Для мене це не перший досвід потрапляння під мінометний обстріл. Вони 8 років готувались нас вбивати. Я також готувався. В мене питання до більшості інших: а ви де були увесь цей час? Зараз телефон обривають: проведіть нам тренінг. Якби не дай Боже виникла якась реальна небезпека для Львова, то виявилось би що народ і зброї не має. Хоча хто заважав її купити і навчитися стріляти? Не банками ж з помідорами воювати. Я давно купив собі турецьку рушницю, маю на неї всі дозволи і на фронт також їхав з нею. В Україні зараз є можливість легально придбати фактично будь-яку зброю, в тому числі нарізну. Можна купити автомат Калашникова, окрім модифікації, яка дозволяє вести вогонь чергами. Ти можеш купити снайперську гвинтівку калібру 50 bmg, яка валить на 3 км і прошиває наскрізь слона і двигун в машині так само, і тренуватись, стріляючи з неї у відведених для цього місцях.
Що для тебе є найтяжчим на війні?
Я насправді не люблю ці питання… Найтяжчим є грузити в машину тіла вбитих хлопців. Найтяжче це коли ти вертаєшся з ротації, а тобі кажуть, що пацанів з якими ми пару тижнів тому був на перекурі, вже немає… Питаєш: як немає? А тобі говорять: прилетіла міна просто в бліндаж і все, Марса немає…
В мене є дуже багато близьких людей, яких я втратив ще починаючи з 2014-року. На днях приїздила наша медичка, і ми з нею їздили на могилу до Карася — нашого побратима. Життя тебе зводить з цікавими людьми, які у різний спосіб якось яскраво вистрілюють у твоєму житті. І ось в мене так відбувається, що ці люди спершу яскраво вистрілюють у моєму житті, а потім зникають назавжди. І ти звикаєш з цим жити…
Як тобі вдається все це вивозити?
Я бухаю (сміється). На фронті в підрозділі в нас повністю сухий закон, тому, коли я повертаюсь додому, приходять куми, брат і ми п’ємо.
Мені дуже пощастило, що на роботі до мого рішення поїхати добровольцем віднеслися з повним розумінням. (Андрій незадовго до повномасштабного вторгнення почав працювати в ІТ-фірмі, до цього тривалий час працював стоматологом).
Я розумію, що говорячи про бухнути, ти жартуєш. А якщо говорити серйозно, то як тобі вдається справлятись з пережитим і побаченим на війні? Це така особливість характеру, певна психологічна стійкість?
Скоріш за все так. Це ще з Майдану, де через руки пройшло стільки трупів…
Насправді якщо включати, як дехто це називає «режим скорботи», постійно сидіти і журитися, то так довго не вивезеш. Я вважаю, що хлопцям там буде веселіше, якщо ми піднімемо за них і вип’ємо 50 грам, ніж коли просто будемо сидіти і плакати.
Також намагаюсь зайняти голову і руки фізичною працею: щось роблю, ремонтую тощо.
Наша психолог там на місці постійно хотіла затягнути мене на розмову, а я відбивався. Наразі я психологічно з цим нормально справляюсь. Коли побачу, що не можу більше цього вивозити, то складу регалії, віддам берет, печатку і скажу: до побачення, далі ви самі тут, а я в запой на пару років (сміється).
Як вдається справлятися з психологічним тиском, зі страхом?
Ігнорую. Про психологічний тиск, це взагалі не мій випадок, спробував би хтось на мене тиснути. А страх… Тут така справа, що коли ти вивозиш пораненого, то повинен це зробити, не зважаючи на те прилітає там збоку чи ні. Нема часу боятися. Хоча звісно, що часом буває страшно, але я стараюсь про це не думати.
В мене такий підхід, що я розумію ми вже не можемо змінити того, що трапилось, коли наприклад людина загинула, то що тут дасть грузитися? Але при цьому це не відміняє факту, що ми повинні думати і робити висновки.
Що на твою думку потрібно робити, аби зменшити наші втрати?
Закупити супутниковий зв’язок. Стандартні дві головні проблеми, які були раніше на низовому тактичному рівні надалі лишаються невирішеними. Це зв’язок і транспорт. Завжди ламається транспорт і завжди поганий зв’язок. У нас був випадок, що ми не встигли на 300-го саме через поганий зв’язок. Якби був супутниковий чи якийсь інший надійний зв’язок, втрат було б набагато менше. Я порівнюю з тим, що бачив на фронті з 2014-го року і бачу, що тут на жаль, досі нічого не змінилося…
Найбільше поранених під час мого перебування на фронті було, коли точилися бої за Білогорівку, що недалеко Лисичанська. Ми тоді ледь встигали їх вивозити. Тоді ми працювали не лише зі своїм підрозділом, а й з військовими медиками з 80-ї ОМДШб, забирали поранених з точки евакуації.
У наших військових в рази краща ситуація з індивідуальним медичним забезпеченням. Взяти базову річ — турнікет, в них це далі переважно резинки якісь. Просто нас менше, а їх як гною…
Головний наказ нашого комбата був — не вмирати. На жаль, не завжди вдається його виконати, але така ось догма у правосєків. Нам треба по-максимуму берегти наших людей. З їхнього боку гине якесь сміття, а з нашого… На моє переконання не потрібно забирати з вулиць усіляких алкоголіків і пхати їх в армію. Там навпаки мають бути кращі. Бо це ж армія, це — еліта!
Ще з 2014-го на запитання, як нам виграти війну я відповідав: коли 10% населення стануть на захист держави, ми її виграємо. Зараз кажуть у нас десь 700 тис. мобілізовано, включно з тиловиками. Цього занадто мало. Якби було 4 мільйони, то було б інакше.
Але ж не справа просто мобілізувати 4 мільйони людей. Їх ще треба озброїти і головне навчити…
Так. І тут ми впираємось в те, що впродовж 30 років армію розвалювали, а тут ми хочемо ні з чого її збудувати…
Ми маємо приклад вже двох Майданів, на яких ми проганяли погану владу. Але потім ситуація в країні по-великому рахунку не змінювалась. Як думаєш, після війни буде по-іншому?
Ні, нічого не поміняється. Може десь у Харкові, який постійно бомблять щось і зміниться, але у Львові точно ні. На мою думку, ми ще легко відбулися. Коли війна зачепить кожну родину, то лише тоді можливо щось зміниться. Коли по російськи перестануть говорити.
Ти поглянь скільки в нас ніби адекватних, нормальних свідомих достойників говорять російською. Людей треба змушувати переходити на українську, не толеруючи і утискаючи їх в правах, якщо вони не хочуть цього робити. Чому я маю терпіти це засилля російської навколо? У своїй країні, де я виріс, яку я боронив, так само як її мову та віру? Я не збираюсь із цим миритися. Вони не повинні мати прав. Вже кричали, коли був прийнятий закон про обов’язкове озвучування фільмів українською. А коли почали показувати фільми укрїнською в кінотеатрах виявилось, що все дуже навіть нормально. Тому заборона російської має бути на державному рівні. Ось в Німеччині заборонили свастику і садять за неї на 6 років за ґрати. То чому в нас так не можна зробити?
На жаль, дуже багато людей досі не усвідомили, що мова має величезне значення. Для мене гасло «Армія, мова, віра» — це не просто слова. Уся Галичина на цьому завжди трималась.
І вирішальною мірою саме Галичина не дала Україні перетворитись на другу Білорусь…
Так. Галичина завжди говорила українською, чемно ходила до церкви і вірила в Бога (це вже інше питання хто і в якого вірить). А також завжди пишалась тим, що у нас була УПА і ми давали чортів москалям. Але інші нам завжди казали, що ми “бандьоровци” і кричали, «что это притеснения». А ми це все хавали, замість того, щоб давати по зубах. Інакше ніяк.
Тому на мою думку нам потрібно знаходити зрадників, позбавляти їх громадянства і виселяти їх з України без права на повернення. Особливо «заслужених» треба розстрілювати.
Владу ми зможемо поміняти тоді, коли право голосувати матимуть лише ті, хто сплачує податки.
Мені пропонували йти в політику, я категорично відмовився. Це гнила справа на моє імхо. Я не вірю, що на наступних виборах до парламенту зможе пройти якась більша кількість притомних принципових людей, тих самих військових чи волонтерів. Наш народ вибрав 95 квартал і з таким самим успіхом зможе вибрати ще якусь фігню.
Як нам діяти далі?
Стояти, не сцяти і їбошити! І ми обов’язково відвоюємо нашу землю. Он як зараз наші валять на харківському напрямку! Молодці! Так і далі потрібно. Більше треба HIMARSів та іншої потужної зброї. Зараз, так виглядає, дають поступово, щоб наші встигали її освоювати і вчитись користуватись. Хто наприклад ще півроку тому вмів стріляти з NLAW чи з Jewelin? Але навчилися!
Я ще до Майдану знав, що можливий повномасштабний наступ рф на Україну. Більше того, не раз говорив про це. Зараз можу ходити, розправивши хвоста, і казати: а ми кляті галичани-бандерівці вас попереджали! А ви нас не слухали! Про велику війну з москалями мене ще дідо попереджав.
Імперія живе до того часу, поки вона захоплює нові території. Як тільки вона перестає це робити, то в класичному її розумінні, імперія вмирає. Це засвідчує вся історія, хоч би починаючи з Римської імперії. При цьому неважливо, чи там існує рабовласницький лад, чи ні, або ж інший спосіб, в який вона управляє масами, це вже справа десята.
Виходячи з цього, що стане початком кінця сучасної російської імперії? Поразка у війні з Україною?
Ні, це вони переживуть. Їм що вперше війну програвати? Увесь цивілізований світ має зайняти дуже консолідовану і жорстку позицію. Росію потрібно визнати державою-терористом. Закрити їх повністю у їхніх кордонах, ізолювати, відрізати від усього і не випускати нікуди. Припинити будь-які взаємозв’язки, нічого в них не купувати, жодних енергоносіїв тощо. Мені дивно бачити усі ці дискусії про те потрібно закривати росіянам доступ чи ні, про спрощення візового режиму тощо.
Ну і військова підтримка Україні. Ми самі не дамо їм чортів, на жаль. Вони занадто великі, а ми занадто маленькі. Захід часто діє зі своїх меркантильних міркувань, їм важливо аби все було тихо-мирно і можна було далі заробляти гроші. Навіть якщо при цьому Україні доведеться віддати частину своєї території.
Росіяни якраз погрожують заходу, що не постачатимуть газ, поки не будуть зняті санкції.
Слава Богу! Я б ще труби зірвав, аби точно не могли. Нехай сидять на своєму газі. В мене є дві пари підштаників. Я переживу цю зиму без газу і наступну теж. У нас є АЕС, електрика. Прорвемося!
___________________________
Розмовляла Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
