Євромайдан у Львові: погляд зсередини.
Про те, як починався Майдан, чому успішний протест був неможливий без взаємодії студентів і політиків, про внутрішню кухню львівського Євромайдану та значення Революції Гідності розповідає у інтерв’ю Марія Кісіль — волонтерка, менеджерка українського представництва міжнародної молодіжної організації YMCA, учасниця Революції Гідності та активістка львівського Євромайдану.
Маріє, як для тебе розпочався Майдан?
Для мене все це почалося ще в 2010 році, коли Янукович став президентом. Мені тоді тільки виповнилося 18 і я навчалася на історичному факультеті ЛНУ імені Івана Франка. На той час в нас було дієве середовище громадських активістів. Для мене це була організація “Відсіч”, членом якої я була до Майдану. Ще були той же ДемАльянс, Free, Студентське братство, просто громадсько активні люди, які не належали до жодних з цих організацій.
Ми багато чим займалися. Влаштовували масові мітинги і пікети проти тодішнього міністра освіти Табачника, в 2012 році «Відсіч» почала кампанію за мову. Ми ходили по супермаркетах, фотографували продукти, робили моніторинг: хто на обгортках дає інформацію українською, хто російською. Дуже чітко пам’ятаю, що в “Рошену” тоді було все російською. Ми це фотографували, адміністрація на нас котила бочку: «Що це ви тут фотографуєте? Не можна!» Ми їм цитували закон про громадський простір, що ми маємо право фотографувати все. Ми закликали бойкотувати. Але “Рошен” відреагував і вони почали робити українською мовою. Після цього кіпішу вони реально поміняли всі свої обгортки, що там стали українською мовою. Це був 2012 рік.
І весь цей час ми намагалися тримати градус громадської активності. Коли кажуть, що Майдан вийшов сам по собі, я починаю рахувати скільки сотень акцій протесту ми провели. Скільки людей пройшло через ті акції.
Але тут (восени 2013 — авт.) ми вже зневірилися. Було відчуття, що воно все затихає. Я пам’ятаю, що наближалася річниця Голодомору і ми готували біля пам’ятника Шевченку щорічне віче. Я дуже чітко пам’ятаю цей день. Це був четвер. Ми поїхали з другом, забрали свічки на це віче, що в суботу мало бути, рознесли запрошення, забрали листівки, все пороздавали і порозклеювали. Третя дня і я така: “Клас, я все зробила, до суботи можна видихнути. Піду в «Пузату хату», поп’ю чаю.” Бо в мене на четверту заняття, я репетитором працювала. Я беру чай, відкриваю ноутбук, скролю новини, а там: “Азаров відмовився підписати…”
Я закриваю ноутбук і думаю: “Блін. Все по новій. Не вийде розслабитися”.
Водночас я не вірила тоді, що люди прямо зараз вийдуть. Я останні 4 роки бачила, як спадає громадська активність. І для мене це було справді несподіванкою, що люди самі, просто в ніч, вийшли.
Я це не організовувала, я не знаю, хто це організовував. Здається, це було так, як і говорять: просто стихійно прийшли, побачили в Фейсбуці, почали один одного перепощувати, запрошувати. Для мене ця ніч, з 21 на 22, на Михайла. В мене чоловік, тоді ще хлопець, Михайло. Він приїжджає з відрядження, ми ставимо відкривати вино, тому що в нього іменини. І тут я заходжу в Фейсбук, і бачу, що всі збираються на Майдані. Я кажу: “Михайло, пішли”. Він каже: “Може, не треба?”. Я кажу: “Треба!”. Він постійно згадує: “Ми так того вина і не випили тоді”. Ми пішли на Майдан, там затрималися до ночі, писали вимоги майдану, думали чого ми хочемо, які вимоги Майдану. Тому що зібратися, попротестувати — це ок, але треба мету, треба розуміти, що ми маємо з тим всім робити.
Дуже добре пам’ятаю, тоді була Дзвенислава Мамчур з нами. Більшість було студентів, але це було дуже важливо, коли вона прийшла, як проректорка. Стало зрозуміло, якщо студенти вийдуть — підтримка університету Франка буде. Хоча вона завжди була.
В мене ще був листочок, на якому з однієї сторони формули з репетиторства, чернетка, а з другої — ми писали вимоги.
Майдан організувався не на пустому місці. Це була громадська активність, вона тривала задовго до того часу як Янукович став президентом. Це, по суті, те середовище, яке робило Революцію на граніті, “Україну без Кучми”, “Чорна пора”, Помаранчева революція, я доєдналася в 2010 році, коли став Янукович, тобто якась свіжа кров лилася. Це тяглість цієї громадської діяльності.
Наскільки активно студенти підтримали Майдан?
Студенти приходили на ці марші, студенти вийшли в першу ніч. Це більшість були або студенти, або люди, які тільки закінчили студентські роки, але ті, які були активістами протягом всього свого студентського життя. Мені цікава мотивація по якій вони були, але студенти були.
Водночас не можна сказати, що Майдан зробили лише студенти. Пам’ятаю це була друга ніч. Перше велике віче біля Шевченка. Тодішні студенти, тодішня ця група організаторів, пішла на зустріч зі старшими активістами, представниками старої львівської інтелігенції. Здається ми їх називали “діди” чи щось таке. Я точно пам’ятаю, що там був Ігор Коцюруба покійний, Антонів, можливо Панькевич. Якщо передати суть нашої розмови з ними, то вони сказали так: “Це ваша революція. Ви студенти, це ваше покоління. Наша революція була Помаранчева, “Україна без Кучми” і Граніт. Це ваша революція. Ви робіть, що знаєте, а ми вам допоможемо, чим скажете.” І сказали: “Що вам зараз треба?”. Я кажу: “Нам треба пальне, генератор і нам треба офіс”. І от Ігор Коцюруба дав нам ключ від офісу у Кривій липі, я навіть досі не знаю, чий це офіс. Я знала, чесно, якось на фоні того всього забулося.
Що було головним мотивом для студентів підтримати Майдан? Це було несприйняття того факту, що нас знову тягнуть назад в СРСР, цього разу у вигляді Митного союзу. І це було абсолютно неатрактивним для молоді, яка бачила себе і своє майбутнє тільки в сучасному світі, яким для неї є Західна Європа?
Як на мене питання більше стояло не про Радянський союз, молодь його не пам’ятала. Я ровесниця незалежності. Я знаю про союз, але я його не пам’ятаю. Стояв вибір — Європа чи росія. Не стільки хотілося в саму Європу, скільки не хотілося до росії. Це, думаю, було більш визначальне. Ця відмова, на фоні всієї політики, яку проводив Янукович: базування Чорноморського флоту, прийняття закону про регіональні мови, тобто мовний майдан, так само відстоювали українську мову, той же ж Табачник, теж переписування історії, відмова від визнання Голодомору як геноциду. Воно швидше накипіло, і людям треба був просто тригер, щоб вийти. Непідписання Асоціації з ЄС стало цим тригером.
Чому Майдан, як завжди, почався із заходу України? Тому що захід сприймає це як загрозу для своїй ідентичності. Знову ж, ті студенти. Це люди, які не пам’ятають Радянського союзу, які російською нічого не вчили, більше перебували все таки в культурній парадигмі Заходу, а не росії, мені так хочеться сподіватися. І вони це сприймали як загрозу собі, людській свідомості. Навряд чи студенти думали: це отам тяглість з Радянським союзом, ми можемо стати другою Білоруссю…
Мені здається, якщо в 90-ті роки як зло сприймали саме Радянський союз, то тепер росія стала злом сама по собі. Безвідносно до того ж Радянського союзу. Це загроза, це ворог. Ну і знову ж таки, чому нам мають вказувати, що ми маємо туди йти? Чому ми маємо йти до росії, якщо ми хочемо до Європи?
Що стало визначальним фактором для широких для мас приєднатися до Майдану. Можна сказати, що це було порушення наших основоположних прав? Приниження гідності людської, коли тебе заганяють в стійло, вказують на місце і кажуть, що ти тут ніхто, і ми будемо тобі наказувати, що робити?
В мене враження, що це стало більшим тригером саме для студентів. Тому що, знову ж таки, це те покоління, яке виросло вже після Радянського союзу, яке його не бачило, яке такого не сприймало. Для старшого покоління було ок, що політики вирішують. Скільки я наслухалась: “Ви ні нащо не впливаєте! Та що ви тим займаєтеся! Ваші протести ні до чого не призведуть! То політики все вирішують!” Це зневіра в те, що виходячи на вулицю можна щось змінити. “Та ми життя бачили, а ви ще життя не бачили”, — це я чула більше від старшого покоління.
Студенти ж цього не бачили, для них це було ненормально. Плюс це максималізм юнацький. Ну, і будьмо відвертими, це протестна романтика, як же без неї.
Я думаю, що це фактор теж був важливим, правда? Прийти, разом потусити, відчути цю атмосферу, об’єднатися.
Так, звичайно. Пам’ятаю, жарт, пов’язаний з Помаранчевою революцією. Кожні чотири роки, 21 листопада українці виходять на Майдан і пояснюють віктору Федоровичу, що він неправий. 21 листопада 2004 почалась Помаранчева революція, через 4 роки почався Податковий майдан, який пройшов у більшості поза ракурсом, але були великі протести підприємців, вони теж 21 почались, і потім почалася Революція Гідності. Ми просто прийшли 22 листопада зранку під ОДА, і я зустріла там людей, з якими останні 4 роки робила протестні акції, які виходили на громадські мітинги. Інші там зустріли тих людей, яких з Помаранчевої революції знали. Бачу стоїть такий Петро Волинський, чистить мандаринку, і я йому кажу: “Наколоті. Ще з 2004 року лишилися”)).
І звісно ця атмосфера: ми знову тут зібралися, ми знову всі тут, ми разом, ми — сила.
Який настрій тоді панував у перші дні Євромайдану? Чи це була лють, зліть, рішучість? Відчуття того, що нарешті цей застій закінчився”.
Так, це було. Для мене це було дуже дивно, я не чекала, що люди вийдуть. Тим більше, вийдуть студенти в такому настрої: “Ща всіх порвьом”.
Чи не було страху, що студенти через якийсь час видихнуться, розійдуться, і на тому все закінчиться? І тут я хочу зачепити роль політиків на майдані, до яких студенти і громадський сектор Євромайдану були дуже критично налаштовані. Адже попри всі негативні моменти, мусимо визнати, що в політичних партій є організовані очередки, купа членів, яких вони можуть покликати на мітинг, вони мають якесь фінансування. І якби не політики і, звичайно, якби не кривавий розгін 30 листопада, то нічого б на той час не вийшло. Майдан би видихнувся.
В мене є це розуміння. Як я вже казала, на мою думку не можна говорити, що Майдан зробили студенти. В студентів є двіж, в студентів немає ресурсів. Банально, треба ресурсів, щоб організувати той же ж офіс для команди, чи оплачувати ту ж сцену. Це класний приклад кооперації, коли різні покоління і різні середовища просто співпрацювали. Студенти забезпечували рух, цю енергію Майдану, котел, який кипів. В той час як політики, підприємці, стара інтелігенція — вони забезпечували, аби воно працювало, не розійшлося, не розбіглося.
Коли говорять, що студенти витягнули, я кажу: це не правда. Не можна казати, що політики все самі зробили, що студенти там ні до чого, чи що тільки двіжували. Це приклад того, як воно кооперується.
Згадуючи політиків, перше що приходить на думку те, як свободівця Юрія Михальчишина зі скандалом вигнали зі сцени львівського Євромайдану…
Щодо цієї історії. Хочу розповісти, як я все пам’ятаю. Ми розуміли, що на Майдані і на сцені будуть політики, що це все окей. Водночас у нас була дуже чітка домовленість з усіма, в тому числі з політиками, що є ліміт часу і кількості виступів. В чому там була проблема? Не в тому, що Михальчишин назвав студентів сопляками чи ще шось. А в тому, що ми кажемо: “Є ліміт, плюс ніхто не піарить свою політичну партію.” Цього всі дотримувалися, і тут виходить Михальчишин, який, по-перше, починає дуже довго говорити. А по-друге, наскільки я пам’ятаю, він починає розказувати, от «Свобода» це і те, тобто піарити свою політичну силу. І йому говорять: “Чувак… Ми домовлялися, давай ми зараз це зробимо”.
А він у відповідь: “Ті сопляки сопляки хочуть мені виключити мікрофон”. Тоді це й спровокувало конфлікт. Не просто той факт, що Михальчишин виступав, а те, що він не дотримався попередньої обіцянки.
Я до Майдану організувала не одну акцію, не одне віче, не одну зустріч. В нас було це ядро громадських активістів. Ми разом, не тільки я, звичайно. Але це була практика: якщо збиралися політичні партії, якщо збиралися громадські організації, якщо були якісь домовленості — їх дотримувалися всі, крім «Свободи». Всюди на віче наголошували: «Ми не робимо реклами!» «Свобода» каже: “Так, ми не робимо”. А потім приходить Михальчишин, приходить Фаріон, які починають роздавати листівки «Свободи», приносять прапори «Свободи»…
Навіть коли в нас були студентські протести проти Дмитра Табачника, тодішнього міністра освіти — ми їх тоді називали “Антитабачна кампанія”. І до них взагалі жодні політичні партії не відношення. В свій час на найбільший наш мітинг, по-моєму, ми вивели 10 тисяч студентів. І це просто була класика: виходять студенти, приходить «Свобода», яка взагалі не мала відношення до організації, ну просто жодного, розгортає прапори, розпорошується між студентами, і виглядає так, що вся площа в прапорах «Свободи». Не знаю чи це їхня свідома тактика, чи як це робилося, але це було постійно. І це саме вони пробували зробити з Майданом.
Водночас на Майдані серед організаторів був Василь Молдован, помічник Ірини Фаріон, який дійсно дуже багато робив для Майдану. Причому, Василь не дозволяв собі такого цього піару «Свободи». Він дотримувався домовленостей, але той факт, що він був свободівцем, одним з лідерів львівського Майдану, воно і давало «Свободі» оце відчуття, що це їхній Майдан, великою мірою.
Кажуть, що той самий Ігор Кривецький, відомий як “Пупс” оплачував сцену, фінансував, то, можливо, це їм і давало такий привід?
Я так от скажу зі свого досвіду громадської діяльності про те, що завжди був принцип: ви хочете фінансувати добру справу — фінансуйте. Якщо умовно “Пупс” хоче давати ці гроші — давайте. Ми беремо гроші від всіх, але ми вам абсолютно за це нічого не обіцяємо і ми нікому не будемо говорити, що ви нам даєте ці гроші. Не тільки “Пупс”. Багато підприємців фінансували, люди скидалися. Гроші йшли, гроші потрібні. Проблема тих, хто не бачить такі процеси з середини, вони не розуміють наскільки це вимагаю ресурсів. Тримати сцену, це ж все на генераторах працює, це все пальне, це все робота людей. Навіть не говорячи про оренду сцени чи ще щось. Спочатку її давали безкоштовно, потім, чесно кажучи, я не знаю деталей, але по чутках — потім платили за оренду. Тобто, швидше за все, платили.
Найбільше пальне, звичайно, відносило. Тому що, цілодобово сцена на генераторах, воно тягне шалену електрику, до міської мережі ти не під’єднаєшся.
Чи можеш розповісти як виглядав львівський Євромайдан з точки зору організаторів? Це ж треба було розписати графік: хто коли виступає на сцені, хто заступає на чергування тощо. Розкажи трохи про всю цю внутрішню кухню.
Були люди, які відповідали за сцену, які розписували графік. В перші дні все було хаотично: люди приходили, йшли, мінялися, тому що ніхто не розумів на скільки це часу. Я спочатку відповідала за роботу з волонтерами, потім цю роботу перебрала якась інша людина. Хтось відповідав спочатку за сцену, потім ця робота переходила двічі чи тричі до іншої людини. Поки в результаті цей обов’язок не забирає на себе людина, яка може це тягнути, яка готова це робити. Розписувалися графіки, складалися кожен день, ці концерти, про які багато хто говорив: “Нащо вони здалися?” Але на сцені мало щось відбуватися, щоб тримати людей. Була людина, яка за фінанси відповідала, за скриньки — це теж велика частина роботу, яку теж треба було робити.
В чому полягала твоя робота з волонтерами?
Це були перші два тижні, з’явилося дуже багато людей, студентів, які казали: “Ми хочемо щось робити, куди нас можна приткнути?” Мені самій тоді було 20 років, я щойно закінчила універ, а їх треба було не те, що скоординувати, а зберегти, затягнути їх в організацію, дати роботу. Тому що просто стояти на Майдані — не цікаво, треба щось робити. Тому казали: ось вам паке т синьо-жовтих стрічок, йдіть розвішайте, роздайте людям; йдіть з кимось поговоріть; треба забрати генератор — от ви, двоє хлопців, поїхали, забрали генератор. Це дрібна, рутинна робота, але її було дуже багато. Ось вам треба машину — поїдьте, візьміть намет, щоб намет поставити, треба потягати, допомогти поставити.
Коли в неділю вже зібралося це віче масове, коли вже пішли ходою до Бандери. “Від героя до героя” — така була акція. Стало зрозуміло, що це надовго і треба налагоджувати всі ці організаційні моменти. Що треба офіс. З ким комунікуватимуть журналісти, до кого відправляти волонтерів, що робити, якщо якісь проблеми, треба поговорити з поліцією, треба перекрити дорогу, тому що маршем йдуть. Люди собі то йдуть маршем, але давайте ми попередимо поліцію, тому що там машини їздять. Коли студенти йдуть маршем, вони не думають про те, що треба попередити поліцію, перекрити дорогу і пускати машини в іншу сторону. Але це робота.
Я пам’ятаю, як я в певний момент, через пару тижнів, перестала ходити у Львові на Майдан, тому що ти приходиш, і там молебні. Тобто безкінечні молебні, грубо кажучи. Відповідно , це не те, чого ти взагалі прагнеш, хочеш.
Оце те, що я говорю. Коли ти зовні на це дивишся, в тебе не стоїть питання: а чим цілий день зайняти людей на Майдані львівському, який не має відношення до київського, і не має тригера в образі постійної присутності поліції, міліції тоді. Я не бачила Майдану з точки зору відвідувача, який туди приходив. Я не пригадаю, коли я була на Майдані як на Майдані. Це зазвичай було на початках, а потім це був офіс, були якісь дзвінки.
Як можна охарактеризувати роль львівського Майдану у загальноукраїнському? Чи можна стверджувати, що в першу чергу він був тилом для Києва?
Передусім львівський Майдан був донором. Ми ж звідси все туди відправляли. Люди зносили на львівський Майдан їжу, медикаменти, спальники, і ми відправляли це на київський. У Львові в цьому не було потреби, але люди приносили, це треба було переправляти на Київ. Я б сказала, що до побиття студентів, львівський Майдан був навіть не іскрою, а тим, що не давало здутися київському Майдану, в мене, принаймні таке враження.
Після 1 грудня стало зрозуміло все. Основні події в Києві, а наше завдання тут — встояти. Тут втримати, щоб був ресурс для Києва. Ми ж відправляли по кілька автобусів на день туди. Люди їздили. Це теж допомагала облрада, це шалені витрати, це автобуси, це оплата водіям, це оплата пального.
Знаю, що саме активісти львівського Євромайдану негайно виїхали в Київ, коли з’явилась інформація про намір припинити протести.
Це дійсна історія. За декілька днів до розгону прийшла інформація від київських організаторів, що вони будуть згортати Майдан. Вони зроблять оголошення, бо така форма протесту ні до чого не призводить, ми це все закриваємо, змінюємо. Було прийнято рішення, що ми їдемо в Київ. В ніч розгону майже вся львівська команда виїхала в Київ. Хтось автобусом, поїздом. Я їхала автобусом, Борис Пошивак їхав поїздом, якщо не помиляюся, хтось ще поїхав на приватній машині. Причому, це було з якимось такими пересторогами, тому що в нас були випадки, коли автобуси затримували, зокрема мій автобус затримали.
Їхали чому? Ви були проти того, щоб припиняти протести?
Ми хотіли зустрітися з командою, і поговорити з ними, переконати, що протести припиняти не варіант.
На той час в Києві вже існувала студентська координаційна рада?
Цих координаційних рад, що студентських, що не студентських, було дуже багато і кожному здається, що вони зіграли ключову роль. Студентські уряди розкажуть, що це вони зіграли ключову роль, мені здається, з моєї вершини, що це наша групка все вирішувала. Таких осередків було кілька, і це приклад самоорганізації.
Але хто ж приймав рішення завершувати протести? Це ж мусило бути якесь колективне рішення, мабуть, чи як?
Я знаю, від кого мені ця прийшла інформація. Але так як та людина зараз в політиці, я б не дуже хотіла це десь називати, публікувати.
Тобто, ви їхали туди з ціллю перешкодити, чи переконати?
Переконати. Це були люди, які займалися громадською діяльністю так само в попередні роки. Ми їх всіх більш-менш знали особисто. Це були ті ж політики, громадські активісти. Вони десь сіли собі разом, проговорили, що воно не працює в такому форматі, як воно зараз є, що влада не реагує, і вирішили: “Давайте розходимося.” Тому так, дехто поїхав раніше в Київ, а ми їхали в цю ніч. Ми розбивалися на різні групки. Я їхала автобусом. І в нас був дуже цікавий випадок. Наш автобус мав би виїхати о 9 вечора. І якби ми виїхали вчасно, то потрапили б на сам розгін. Але наш автобус затримали. Просто якийсь пан підійшов з поліцією і сказав: “Цей автобус мене збив, коли їхав сюди”. І поліція стояла три години, переглядала відеореєстратор автобуса, щоб показати, що він нікого не збивав. Якісь такі провокації були.
То ж ми виїхали лише о 12 ночі, і в 5 ранку нас розбудили дзвінками, що на Майдані побиття. О 7-й ранку ми вже були на Михайлівській площі.
Яку ви тоді застали атмосферу на Михайлівській?
Атмосфера страху була. Тому що ворота Михайлівського закриті, там всередині закривавлені люди. І прямо біля Михайлівського збоку стоїть бус, де всередині сидить “Беркут”. Чи не “Беркут”, я не скажу точно. Ці, в чорних шоломах, з дубінками, в бронежилетах.
І була теж якась така штука… Я не вірила у те, що щось зміниться. Бо точно цей самий сценарій з ялинкою програвався 4 роки перед тим, коли розганяли Підприємницький майдан. Точно так само, в ніч зігнали, просто змели Підприємницький майдан, побили людей, позабирали палатки, бо треба ставити ялинку. Тоді країна це проковтнула. Чесно, я думала, що проковтне і цього разу. Я просто пам’ятаю, що ми приїхали, там Ігор Луценко ходив, з тих політиків, кого пам’ятаю, з самого ранку він був там. Ми стояли говорили що робити. Я сказала: “По-перше, давайте підемо, поїмо”. Ми пішли в “Пузату хату” з’ясовувати, що ми робимо. А повернувшись, ми такий двіж застаєм, що я дуже здивувалася, я цього не чекала. Почав дуже народ підтягуватися. Вже прямо з обіду почалися заворушення. Я пам’ятаю, як їхали автобуси з поліцією. І просто вийшло середнє покоління людей. Пам’ятаю, в мене над головою пролетів квітковий горщик, розбив вікно в автобусі поліції.
В нас був цей настрій, принаймні в мого середовища, ми виступали за ненасильницькі протести завжди. Ви зараз чините провокації, ви зараз даєте привід, ви нападаєте на поліцію, ви даєте привід напасти на майдан знову вночі. Чесно, мені було страшно. Тим не менш, це якесь таке рішення було, що тобі страшно, але ти йдеш. В ту ніч прийшли, знову ж таки, на Михайлівську площу. Зустрічаю свого друга, він зараз воює, і я йому кажу: “Данило, мені страшно і тому соромно.” Він каже: “Тобі соромно? Та ти стоїш тут, тобі 20 років, дівчинка? Має бути соромно тим, хто тут не стоїть. Те, що страшно — це нормально”.
Пам’ятаю так само в ніч після розгону на Михайлівській стояли рядочком хлопці в балаклавах, брали якісь кийки, і просто на камеру показували, як вони будуть бити поліцію. Ми дуже дратувались, казали, що це відверта провокація. Показати Майдан як збіговисько неадекватних «правосєків», які зараз будуть бити поліцію.
Я зараз назад озираюся — воно все дуже міняється. Хотілося уникнути того, до чого в результаті дійшло — до розстрілів. Там ще була якась надія, що цього вдасться уникнути. Ми розуміли: проллється перша кров — і все, воно вже не зупиниться. Це почне як сніжний ком йти. Якось намагались до останнього це стримати.
Я думаю, що потім, коли пішли масові репресії, вже всім стало зрозуміло, що не зупиниться. Що шляху назад уже немає. І 1 грудня, коли вийшло стільки людей, думаю для багатьох стало зрозумілим, що нічого не закінчиться…
Перелом стався 1 грудня, після Банкової. Тоді на Банковій сталася масова сутичка і мені стало після того зрозуміло, що щось буде. Я плакала за Майдан двічі: 1 грудня, коли перший раз поранили людей, я не була готова до того морального, не була готова до арештів, які проходили, до того, що це все затихне було готові, можливо до побиття, все одно “Беркут” десь акції розганяв, але я не була готова до того, що почнуть дійсно кидати гранати, що почнуть людей поранених звідти виносити; другий раз я плакала на Майдані після того вже, як все закінчилося, коли на сцену вивезли Тимошенко, я побачила, як стоять бабульки в перших рядах, в одній руці ікона, в другій — Тимошенко, і кричать: “Тільки Тимошенко нас врятує”, і тоді я просто почала ревіти, бо мені здавалось, що все це було даремно, зараз прийде це покоління, понавибирає знову “тимошенків”, потім “януковичів”, тобто все, що було — намарно, це мене накрило таким відчуттям, що зараз це ми профукаємо.
Зараз, з перспективи стількох років, не видається, що революція — було марною?
Ні, звичайно, ні. Навіть те, що в 2013 році активність громадська йшла на спад, бо здавалося, що все, що ми робили попередні 4 роки, всі наші акції, всі люди, які прийшли — це все даремно, це даремно витрачений час. З перспективи років, ти розумієш: не було би цього — не було би кому робити революцію. Якби ми не зробили цю революцію, ми би зараз були не Україна, була би друга Білорусь на цій території. Знов таки, все пізнається з перспективи історичної. І після будь-якої революції настає контрреволюція. Це нормально. Два кроки вперед, крок назад. Це неприємно для тих людей, які пройшли, але це нормально для історії.
Мені здається, найбільше, що ми відстояли — не дали впасти в болото, в яке впала Білорусь. Ми змусили рахуватися з громадськими протестами.
Ми не допустили диктатури…
Знову ж таки, люблю цитувати свого чоловіка, він каже: “Байдуже, на що міняти владу. Головне, щоб влада знала, що її можуть змінити в будь-який момент”. Навіть якщо влада міняється з кращого на гірше, з історичної перспективи, важливо міняти владу. Найгірше — застій.
Смішно зараз чути, коли російські чи білоруські ліберали починають виправдовуватись, закидаючи нам: “Та що ви знаєте про диктатуру?”. Кінець кінцем, ми не допустили цієї диктатури, а ви — допустили!
Так. Що ви знаєте про диктатуру? Перепрошую, звичайно, в нас ще живі шістдесятники, в нас ще живі дисиденти, в нас живі ще, в кінці кінців, упівці. Ми багато знаємо про диктатуру. Ми жили в ній, так само, як і ви, багато років.
Можливо, якщо порівнювати мене і людину мого віку в Білорусі, розумію, що не існує історичної генетичної пам’яті, але в мене є родинна історія, коли в тебе тітки зв’язкові УПА, коли тато тебе виховує, що це важливо, що є Україна — люби її. В нас є тяглість. В Білорусі вона була знищена, а нам вдалося її зберегти, принаймні тут.
Це довгий процес. Так само, як він відбувався в Україні. Коли в нас були мовні протести, це був 2012 рік — за рік до Революції гідності. Коли відбувалися мовні протести, навіть моя тітка, яка завжди це підтримувала, вона казала: “Та що ви протестуєте за мову. Воно само собою відбудеться, рано чи пізно люди самі перейдуть”. В неї відчуття було, що це стається само собою. А ми навпаки бачили, що все повертається до того, щоб зросійщити. Російська друга державна, жодного видання українською. Вони, як люди, які виросли в Радянському союзі, вони не те, що не бачили в цьому проблему, але для них це не було такою проблемою, як для нас. А ми бачили в цьому загрозу реальну ідентичності країни. Ми бачили — це те, що треба виборювати. Ніщо не стається само по собі. За всім стоїть робота. Не говорю, що ми були супер-мега основними організаторами, які це все рухали, але багато таких осередків: хтось не дав прийняти якийсь абсолютно катастрофічний податковий кодекс, хтось не дав закон про мову, хтось лобіював якісь інші реформи. Важливо робити хоч щось. Важливо, щоб кожен робив свою справу, але робив, а не казав: “Йой, не рухайте, воно працює. Погано, косо-криво, але воно їде. Йой, якось воно буде”. Так не працює.
Тому наші всі революції, з точки зору історичної, це прекрасний, хрестоматійний приклад того, як міняється в країні режим. Він не може помінятися за одну революцію.
Це все — нове покоління, яке росло на декомунізації, яке десь вивчало українську мову, тому що, знову ж таки, добилися, щоб навчалися діти українською, навіть якщо їхні батьки хочуть, щоб вони навчались російською. Кожна дитина, яка зараз прийшла в школу, вона вже вчилась українською мовою. Для старшого покоління українська мова взагалі була чужою, на тому ж Сході, маю на увазі. Навіть моє покоління, вони вже в рівній мірі володіли українською і російською. Може не в рівній, але все одно, вони вже володіли українською. Війна дала поштовх. Але не було б цієї всієї попередньої боротьби — війни б не було, Україна була б частиною росії, і все.
Вона була неуникненна, мабуть…
В тому шляху, який ми обрали, думаю, що так. В тому чи іншому форматі вона мала відбутися. До мене це дійшло кілька років тому, коли я випадково побачила кілька сюжетів російського телебачення. Я не дивилася це принципово, мене не цікавило, що там на тих болотах робиться. І тут я щось побачила, дуже здивувалася. Подивилася ще декілька. І я побачила, наскільки вони нагнітають ненависть до українців. Так можна нагнітати ненависть тільки до того, проти кого хочеш починати війну. Вся їхня риторика зводилася до того, що там реально нацисти, яких ми маємо ненавидіти. Ворога треба ненавидіти, щоб проти нього воювати. Вони цю ненависть настільки накручували, що не залишили вибору самим собі. Російська влада, як на мене, навіть якби вони вже не хотіли війни, в них не було варіантів, вони настільки накрутили цю пружину, що її треба було спустити, бо інакше вона б вистрелила колись інакше.
Мені цікаво пережити цю війну, прожити ще років 30, щоб з історичної точки зору, подивитися назад, як воно все складеться.
_________________________________
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові .
