Герой Небесної Сотні Володимир Топій
Володимир Петрович Топій народився 26 квітня 1955 року на Львівщині в місті Судова Вишня Мостиського району. У родині Топіїв були вояки УПА, а в радянський час, коли була заборонена Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), в їхньому будинку збиралися віруючі, і проводились підпільні молитовні зібрання.
Навчався у Судововишнянській середній школі, згодом закінчив професійно-технічне училище зв’язку у Львові. Служив у радянській армії в ракетних військах у місті Брест (Білорусь). Після демобілізації працював водієм в радгоспі у рідному місті Судова Вишня.
З 1984 року проживав у селі Вишня Городоцького району. Разом з дружиною Лесею виховав двох дітей — доньку Оксану і сина Руслана.
За іронією долі у тій же багатоповерхівці, де мешкала родина Топіїв, народився і кілька років прожив Володимир Жеребний — ще один Герой Небесної Сотні. Під час Революції Гідності вони обоє входили до Самбірської сотні Самооборони Майдану. А дружина Володимира Топія Леся навіть певний час працювала разом з Володимиром Жеребним у аграрному коледжі.
У 1995 році Володимир Топій закінчив Вишнянський радгосп-технікум за спеціальністю «Організація і технологія ведення фермерського господарства» і отримав кваліфікацію «майстер с/г виробництва (фермер)». Працював водієм на львівському заводі “Електрон” та в аграрному технікумі, певний час був комбайнером. Останні роки життя працював водієм на Львівській пивоварні.
За спогадами рідних і друзів, Володимир мав «золоті руки», любив працювати на землі і майструвати. Найбільше захоплювався технікою, навіть сина вирішив назвати Русланом на честь найбільшого на той час в світі вантажного літака АН-124 «Руслан».
«По життю тато любив усіх нас, — говорить старша донька Оксана, — але Руслана — понад усе і ніколи цього не приховував. Він гідно вів його по життю, вчив бути справжнім чоловіком, навчав ремеслам, прививав любов до рідного краю, Батьківщини».
Дуже комунікабельний, Володимир завжди був душею компанії, любив жартувати і обожнював танцювати. В молодості хотів стати священником. Був строгим, але справедливим батьком.
«Чоловік вразив мене своєю добротою, щедрістю, готовністю прийти на допомогу. Після народження дітей він з готовністю допомагав доглядати за ними, ніколи не ділив роботу на твою і мою, все робили разом». — розповідає дружина Леся.
На Майдан Володимир поїхав наприкінці грудня 2013 року і залишався там до самої смерті в ніч на 19 лютого. Коли дружина просила його приїхати додому хоча б на Різдво, відмовлявся і говорив: «Ти не розумієш, тут так добре… Тут такий дух, дух боротьби. Тут усі люди об’єднані спільними прагненням правди, свободи і незалежності. Якщо ми розійдемося — всі пропадемо. А ми повинні вистояти. Я буду тут до останнього».
Володимир Топій був комірником у Будинку Профспілок: приймав, видавав та охороняв пожертви, які на потреби Майдану передавали небайдужі українці з усіх куточків держави. Допомагав пораненим, рубав дрова, ходив на чергування. Був членом 12-ї Самбірської сотні Самооборони Майдану.
За весь час перебування на Майдані, Володимир приїхав додому лише одного разу — 22 січня, після загибелі перших протестувальників. Приїхав не лише провідати родину, а й для того, щоб переконувати односельців їхати на Майдан. Донька Оксана згадує, що рідко коли бачила тата таким засмученим і навіть злим, коли він повернувся додому після зустрічі зі знайомими чоловіками. На питання: «Що сталось?», батько сумно відповів: «Нікого не вдалось умовити їхати, не хочуть. Що ж нехай проводять диванну революцію, а мені пора їхати».
Наступного дня Володимир Топій знову повернувся до Києва.
На Майдані Володимира Петровича дуже любили. За спогадами однієї з учасниць Революції, він «усім був за батька: добрим, строгим, справедливим. Опікувався молоддю, про всіх піклувався. Коли стояли морози, підносив жінкам і дівчаткам шматки пінопласту, щоб вони на ньому стояли на снігу й не так мерзли у масовці під сценою».
Ввечері 18 лютого 2014 року під час штурму Майдану спецпризначенці підпалили Будинок профспілок, де під час Революції Гідності проживали сотні протестувальників, знаходився склад речей і медикаментів, а також госпіталь, у якому надавали допомогу пораненим.
У тут ніч Володимир допомагав евакуйовувати поранених із палаючого Будинку профспілок, рятувати цінні речі. Впродовж ночі він неодноразово розмовляв по телефону з дружиною, заспокоював її, казав, що вони разом з хлопцями обливають водою двері і паркет. Остання телефонна розмова з дружиною була о 5 годині ранку. Потім зв’язок з Володимиром раптово обірвався, і на дзвінки він більше не відповідав…
Пожежа тривала усю ніч, будинок майже повністю згорів, також обвалилися конструкції між четвертим і п’ятим поверхами. Остаточно пожежу вдалося ліквідувати лише над ранок 20 лютого.
Син Руслан шукав батька у лікарнях і моргах, розвішував оголошення по Майдану. Врешті, знайшов обгоріле до невпізнання тіло батька у морзі. Єдине, що вціліло — кілька шматків одягу на плечах. Лише за допомогою ДНК-експертизи, яку проводили двічі, вдалося ідентифікувати, що тіло належить Володимиру Топію.
Усього в згорілому приміщенні Будинку Профспілок було знайдено тіла двох протестувальників. Іншим майданівцем, який загинув у вогні, був Олександр Клітинський з Хмельницького.
Головним обвинуваченим у даній справі є колишній керівник СБУ в Києві та Київській області Олександр Щеголєв, який зараз переховується від слідства.
Володимиру Топію було 59 років… Похований у місті Судова Вишня на Львівщині.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
