Герой Небесної Сотні Володимир Бойків
Володимир Васильович Бойків народився 5 лютого 1955 року у Львові у родині інженерів-будівельників.
Батько Василь Бойків у 19 років добровольцем пішов на службу в дивізію «Галичина». Був старшим стрільцем, а згодом писарем у 12-й сотні 29 полку. Отримав поранення в липні 1944 року під Бродами, де дивізійники потрапили в оточення і були розбиті радянськими військами. Поранений Василь потрапив у полон, перебував у Саратовському фільтраційному таборі. До Львова повернувся у 1946 році, але до кінця існування СРСР знаходився під наглядом КДБ.
Батько Володимира зумів отримати освіту інженера-будівельника, працював на посаді головного конструктора у науково-дослідному інституті «Діпроміст». Незважаючи на страх репресій і посилений контроль з боку спецслужб, виховав сина справжнім патріотом України.
Вже після проголошення незалежності України за проектами Василя Бойківа було збудовано низку храмів та громадських споруд у Львові та області. Він є автором будівлі головного Автовокзалу на вул. Стрийській. За його проектами споруджені церква святих Володимира та Ольги на вул. Симоненка і церква Благовіщення Пресвятої Богородиці на вул. Пасічній. Також Василь Бойків був головним конструктором будівництва меморіального цвинтаря у селі Червоне (Ляцьке), що неподалік Золочева. На цьому цвинтарі в 1994 році були перепоховані останки понад 250 воїнів дивізії «Галичина», які загинули в бою під Бродами.
Мама Володимира — Олена Андріївна приїхала до Львова по розподілу з Харкова, працювала інженером-будівельником, проектувала птахофабрики та різноманітні промислові споруди. Присвятила себе вихованню дітей, а потім онуків, була опорою для чоловіка, який багато часу віддавав роботі.
У сім’ї також зростала молодша донька Ірина.
Володимир закінчив львівську школу №28 з поглибленим вивченням німецької мови, був здібним учнем. Цікавився математикою, історією, любив німецьку.
«В школі його дуже любили, оскільки син носив окуляри, то однокласники називали його «Шкелик». Володя багато читав, був дуже ерудованим». — пригадувала мама.
Важливе місце у родині Бойків займала музика, якою захоплювались усі, в тому числі і Володимир. У школі він грав на скрипці і гітарі, пізніше, навчаючись у вузі, виступав у симфонічному оркестрі.
«Нас змалку виховували на патріотичних піснях, які знали наші батьки. Вони дуже гарно співали, і це передалося нам із братом. З дитинства у нас було багато книжок. Батьки приділяли велику увагу нашому розвитку, зібрали велику бібліотеку класиків української та зарубіжної літератури, історичних романів тощо. Основною проблемою при переїзді з квартири на квартиру були книги та піаніно «Україна».
Родина і школа виховала нас патріотами свого рідного міста, Батьківщини». — розповідає сестра Ірина Ільків.
У 1972 році, після закінчення школи, Володимир вступив до Львівського політехнічного інституту (зараз Національний університет “Львівська політехніка”), де отримав спеціальність інженера-будівельника. Після першого курсу був змушений перервати навчання для проходження строкової служби в радянській армії. Служив у Краснодарському і Алтайському краях.
Після отримання диплому про вищу освіту, працював у науково-дослідній лабораторії в Інституті будівництва та інженерних систем Львівської політехніки. Згодом — інженером на бетонному заводі у Львові.
Володимир завжди нетерпимо відносився до несправедливості, не терпів непрофесіоналізму. Мав лідерські якості, був душею компанії, оптимістом і життєлюбом.
У 1995 році став провідним інженером у будівельній фірмі «Артеміда», яка перемогла на тендері на добудову відомої будівлі на вулиці Стрийській, що за радянських часів проектувалась для обкому партії. Зараз там розміщується державна фіскальна служба (податкова). 1997 року разом з групою співробітників Володимир Бойків переїхав до Києва, проте зі Львовом підтримував тісний зв’язок, адже в рідному місті залишилися рідні і численні друзі.
Володимир був двічі одруженим. У першому шлюбі з дружиною Лесею мав сина Андрія. У 2000 році вдруге створив сім’ю. З дружиною Наталею виховували спільного сина Захара, а також сина дружини від попереднього шлюбу — Олександра.
Дбав не лише про добробут, а й про фізичний та інтелектуальний розвиток своїх дітей. Володимир сам дуже любив книги і заохочував читати синів. Як пригадує сестра Ірина Ільків, вже живучи в Києві, впродовж останніх 15 років, брат ніколи не пропускав книжковий Форум видавців у Львові. А ще завжди боровся за чистоту української мови, роблячи зауваження рідним, знайомим і навіть вчителям у школі.
«У Володі була улюблена фраза — пам’ятай, що ти українець, — ділиться спогадами дружина Наталія Бойків. — Коли ми переїхали до Києва, він особливо дбав про чистоту української мови. Його дратував суржик, він дивувався, чому люди не вміють розмовляти, вживають русизми, бо насправді мова має дуже важливе значення. І також хочу згадати про його почуття гумору — у цьому він був неймовірний. Володя гарно співав, грав на скрипці, гітарі, був хороший організатор, адже завжди міг все чітко спланувати. А ще одна його характерна риса — пунктуальність. Він вишколив усю нашу родину, тому ми справді майже ніколи не запізнюємося, адже чоловік завжди нам казав: якщо ви запізнюєтеся, то не поважаєте ні людини, з якою зустрічаєтеся, ні себе. Володя завжди повторював нашому молодшому сину Захару: «Пам’ятай, що ти українець!»
У столиці Володимир Бойків заснував свою будівельну фірму. Але у 2009 році після перенесеного інфаркту та інсульту, був змушений залишити улюблену роботу і вийти на пенсію по інвалідності. Цікавився політикою, футболом.
Жорстоке побиття мирних протестувальників в ніч на 30 листопада 2013 року зачепило та розлютило його. Після цього Володимир Васильович уперше вийшов до стели на Майдані Незалежності. На Майдан ходив регулярно, приймав участь у недільних віче, допомагав майданівцям фінансово. Але в активному протистоянні участі не брав.
«Мій брат — патріот, правдолюб, висококласний фахівець, душа компанії… Його любили всі родичі та численні друзі. Його захоплення футболом і книгами передалися його синам. В останні роки Володя зацікавився політикою. Ходив на політичні віча на Майдан, ділився з рідними своїми переживаннями за долю країни». — розповідає сестра Ірина.
18 лютого увечері Володимир вирушив на Майдан, розуміючи, що ситуація критична і потрібна будь-яка допомога. На той час силовики вже захопили Жовтневий палац і пішли на штурм. Наступали водночас з двох напрямків: з боку вулиці Інститутської, а також з боку Хрещатика, де крайньою лінією оборони Майдану стала барикада біля Будинку профспілок, яку намагалися штурмувати з допомогою БТРів.
Востаннє Володимир Бойків зателефонував дружині ввечері з палаючого Майдану і сказав: «Наталко, я зараз тут, біля водометів. Я повинен тут бути!»
Близько 23:00 Володимир отримав три вогнепальні поранення картеччю в голову і тулуб, які виявились смертельними.
Рідні безрезультатно шукали його впродовж кількох днів по лікарнях і моргах. Дружина змогла знайти тіло чоловіка лише через чотири дні, 23 лютого, коли активісти інтернет-спільноти “Євромайдан SOS” виклали в мережі фото неопізнаних вбитих майданівців, які знаходились в одному з київських моргів.
Володимиру Бойківу було 59 років… Похований на почесному полі поховань на Личаківському цвинтарі у Львові.
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Володимиру Бойківу було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
