Герой Небесної Сотні Анатолій Жаловага
Анатолій Григорович Жаловага народився у Львові 13 березня 1980 року. Коли хлопчику було 2 роки, родина переїхала до міста Дубляни Жовківського району Львівської області.
Батько — Григорій Петрович працював викладачем у Аграрному університеті в Дублянах, мама Лариса Яківна — на швейній фабриці у Львові. Анатолій мав молодшого брата Андрія. Рід Жаловагів походить з Волині. Саме у місцевих лісах під час Другої світової війни прадіди Анатолія боролися за свободу і незалежність своєї держави у лавах Української Повстанської Армії.
Навчався у місцевій школі, улюбленими предметами були історія, біологія, фізика. Дуже любив читати, особливо книги на історичну тематику, детективи. Змалечку був товариським, енергійним і самостійним. Добрий і співчутливий хлопець завжди з готовністю приходив на допомогу.
-“Коли йому було лише 11 років, то сусідня дівчинка, на рік старша від нього, впала та збила коліно… То був для нього такий плач… Він ту дівчинку на руках виніс на п’ятий поверх… Наша лікарка дублянська, вона цю історію завжди згадувала… І той крик малечі: «Вона поранена, рятуй!» — пригадує мама.
Вже з четвертого класу, Анатолій почав активно займатися спортом: карате, футболом, волейболом, але найкращі результати показував у гандболі. Вчитель гандболу взяв його в секцію і вже з четвертого класу хлопець брав участь у перших змаганнях. З 9 до 11 класу навчався у Львівському училищі фізичної культури інтернатного типу. Разом з командою об’їздив майже всю Європу, виступав на змаганнях в Італії, Франції, Чехії, Польщі та інших країнах.
За словами матері, син змалечку звик бути самостійним. Батьки були змушені багато працювати, мама не раз поверталася додому, коли діти вже спали…
“Тато працював в університеті, постійно був на роботі, а я працювала по змінах, у Львові, на швейній фабриці спецодягу. Ми тоді ще військову форму шили, для солдатів, моряків, а потім вже навіть шили закордон, була відправка, а я на контролі. В мене було 54 чоловіки, 540 виробів продукції я мала прийняти, відправити далі, приходила пізно. Було різне, було менше ласки, чоловік все таки більш строгий, дисципліна, я рада що вони виросли такі, відповідальні, не треба було за ними бігати, на зборах не треба було червоніти…
Вони, можливо, більше із батьком проводили час, але спільна мова… то більше зі мною. З якимось питанням, то він переважно спочатку підходив до мене, а потім до чоловіка, а тоді ми вже приймали рішення…
Син тільки питався: коли я вже буду? Коли Толік почав по змаганнях їздити кругом, то бачив, як батьки приходять на змагання, а я ніколи не могла поїхати з ним разом…” - розповідає Лариса Яківна.
У 1997 Анатолій вступив до Львівського державного університету фізичної культури на спеціальність “Олімпійський та професійний спорт”. Отримав кваліфікацію “тренер-викладач”. Був кандидатом у майстри спорту. Навчаючись у вузі почав виступати за гандбольну команду «СКА-Львів». Грав на позиції нападаючого.
Але, навчаючись на другому курсі, Анатолій під час змагань отримав травму хребта, яка не дозволила йому продовжити успішну спортивну кар’єру. Після отримання диплому він, розуміючи, що не може повноцінно займатись спортом, і не бажаючи, за його ж словами, «просто подавати м’ячі» вирішив опановувати новий фах — будівельника.
-Тому він навчився робити ремонти. Там йому було легше: не було стрибків, різких рухів, він сам собою керував. Оздоблювальні роботи, плитку клав. Це не було легко, але в нього виходило. Він також поступив тоді в Дублянський аграрний інститут, три роки заочно навчався на будівельному факультеті. Потім взяв академвідпустку і поїхав на роботу в Іспанію, він дуже хотів збудувати тут свій будинок. — пригадує мама.
Анатолій працював на будівництві та на оздоблювальних роботах в Україні і за кордоном: в Польщі, півтора року пробув у Іспанії. Мав негативний досвід роботи в росії, куди поїхав на будівництво дерев’яних котеджів. Працювати доводилось в лісі під наглядом озброєних автоматами бандитів. Зрештою, Анатолію з колегами вдалося втекти, залишивши усі речі, і без зароблених грошей повернутися додому.
- Пам’ятаю одну таку історію, — розповідає батько, — ми сидимо на кухні, куримо. Я 30 хвилин читаю йому лекцію, про те, щоб закінчував всі ті поїздки, бо й тут вистачає роботи — будівництво ж йде. Казав, що час одружитися, я хотів від нього онуків. А він мовчить, тихенько собі курить, потім я закінчив… він затушив сигарету і сказав: «Не переживай тату, ти ще будеш мною гордитися…» А то був початок жовтня чи кінець вересня, 2013 року, ще ні революції, нічого…
І я так з такою наче злістю відповідаю: «Толік, я тобі півгодини читаю лекцію, а ти, бачу, нічого не зрозумів!» А виходить, що не зрозумів я… Ну, буває…
Анатолій дуже любив квіти, допомагав мамі пересаджувати їх, доглядати. В їхньому будинку безліч різноманітних кімнатних рослин. Мама розповідає, що син також любив готувати, вмів пекти торти, пляцки. Завжди допомагав батькам по господарству, доглядав молодшого на 5 років брата Андрія.
Коли Анатолію виповнилося 14 років, сім’я своїми силами почала будувати власний будинок і, за спогадами матері, обоє синів приймали активну участь у будівництві:
“В нас не було взагалі поділу в роботі, всі тут все робили: прибирали, мили посуд, в нас не було дівчат, бабусі. Мали обов’язки і на дачі, мали кролів, тримали курей в гаражі, треба було свинок годувати, діти завжди допомагали…
Коли Толіку було 14 років, а Андрієві 9, ми вчотирьох копали фундамент на хату. Бетон, діти, ми всі вчотирьох… То вже потім, коли далі треба було мурувати, накривати, то вже тоді були майстри… А спочатку чоловік в нас був майстром, а ми його помічниками… Ми тут найперші почали будову в цьому районі.”
Рідні і друзі пригадують, що Анатолій був дуже доброю і щирою людиною. Дуже любив дітей, особливо маленьку племінницю Христинку.
-Він спішив жити, постійно, які б в нього не були проблеми, мав усмішку на устах. Він якось це все переносив в собі важко, не ділився тим, але постійно була усмішка.. Син був душею колективу, товариства. Він вмів ділитися, був дуже щедрим, казав: «Гроші це дрібниці, головне — здоров’я! Гроші справа наживна — сьогодні немає, а завтра будуть». — так він жив. — пригадує батько.
У 2004 році Анатолій приймав участь у Помаранчевій революції. Три тижні разом з братом Андрієм вони провели на Майдані в Києві, відстоюючи конституційне право народу на чесний і демократичний вибір.
-Толя був братом, про якого тільки можна було мріяти. Ні в чому не відмовляв друзям, знайомим і родичам. Він був занадто добрим для цього світу. А ще він хотів змін у державі. Коли у 2004 році тільки розпочався Майдан, ми миттєво зібралися і поїхали. Були чи не першими в Українському Домі, а вже потім підтягнулися й інші люди. Затримались в Києві на три тижні. По-різному було, але це не порівняти з 2014 роком… Толік дуже любив Україну, тож, як справжній патріот, не міг не поїхати на Євромайдан і був там у перших рядах на барикадах. — пригадує брат Андрій Жаловага.
Коли в листопаді 2013 почалася Революція Гідності, Анатолій перебував на роботі у Волинській області, а незадовго до вирішальних лютневих подій повернувся додому. Увесь час стежив за подіями, які розгорталися в Києві, а 18 лютого, побачивши жорстокий і кривавий розгін мирної ходи до Верховної Ради, вирішив їхати на Майдан.
Близько 9 вечора заїхав додому по паспорт, попрощався з мамою, оскільки брат і батько ще не повернулись, і вирушив до Києва. Рідні пригадують, як о 1-й ночі Анатолій зателефонував до брата і сказав: «Помахай мені рукою, я якраз проїжджаю біля хати…» (вікно у кімнаті Андрія Жаловаги виходить на Київську трасу).
На Майдан приїхав зранку 19 лютого. Побратим, який був поруч з ним, розповідав, що Анатолій увесь день тримав оборону на барикадах, рвався в бій, підпалював петарди, носив пляшки з «коктейлями Молотова». Того ж дня Анатолій потрапив під струмінь води з водомету і повністю промок, після чого був змушений переодягнутися у чужий одяг. Через це вже після загибелі рідним було складно опізнати його на фото і відео. З Майдану телефонував брату і родичам та просив: «Беріть буса, збирайте хлопців, бо тут справжня війна…»
Зранку 20 лютого «Беркут» несподівано залишив свої позиції біля стели на Майдані Незалежності і відступив догори вулицею Інститутською в напрямку урядового кварталу. Водночас з приміщення Жовтневого палацу вийшли бійці ВВ, і відступили разом із беркутівцями під прикриттям водометів.
Майдан переходить в наступ, намагаючись звільнити втрачену під час штурму 18 лютого територію. Близько 9-ї години ранку біля Жовтневого з’явилися бійці спецроти київського «Беркуту» в чорній формі, з жовтими скотчевими пов’язками на руках, які, прикриваючи відхід силовиків, починають вести прицільний вогонь в бік протестувальників. В той же час серед майданівців з’являються перші вбиті і численні поранені. Не зважаючи на великі втрати, протестувальники просуваються вперед і по лівій стороні вулиці доходять до верхньої барикади, яка знаходилась навпроти виходу зі станції метро «Хрещатик» і була складена з мішків з піском, різноманітних металевих конструкцій, будівельного сміття тощо.
Анатолій разом з побратимами також побіг вперед, на Інститутську. На відео видно, як він заховався від обстрілу позаду рекламного щита. А на останньому прижиттєвому фото, зробленому за декілька хвилин до смерті, зафіксовано, як Анатолій, одягнений у зелену куртку та металевий армійський шолом, йде в напрямку барикади, несучи у руках пакет з пляшками із запалювальною сумішшю.
Фото: Alan Turgutoglu.
Спецпризначенці на той час знаходились за бетонними блоками і вантажівками, якими було перекрито вулицю на відстані приблизно 50 метрів від крайніх позицій зайнятих майданівцями. Для захисту від прицільного обстрілу з боку силовиків, протестувальники розпалили на барикаді вогонь, намагаючись заховатися за щільною завісою диму.
Саме на цьому рубежі о 9:43 Анатолій отримав смертельне поранення в голову кулею калібру 7.62х39 мм. Смерть настала миттєво. Побратими віднесли його тіло спершу до Жовтневого палацу, а згодом на подвір’я Михайлівського Золотоверхого собору.
Анатолію Жаловазі було 33 роки… Похований у м. Дубляни Львівської області.
“І ось так ми з цим живемо… Як не кожен день, то через день на цвинтарі. Я дав слово, що свічка на могилі сина не погасне, поки я живу. Як буде далі тільки Бог знає…
Я вважаю, що в житті потрібно робити тільки добрі справи… Я поганого ніколи не намагався вчинити, робив добре. Жив чесно і вчив дітей жити чесно. І вони в мене обоє такі — Андрій такий і Толік був такий… — з болем говорить батько Григорій Петрович.
Я багато чого можу розказувати, годинами, в голові воно, як то кажуть, крутиться. Постійно про це думаєш, постійно не дає за то забувати… А я в свою чергу стараюсь не давати забувати іншим, бо доки ми пам’ятаємо, доти вони живі… А далі? Хто знає, як воно буде дальше, хоча вони свій слід в історії країни залишили, залишили твердий, міцний, навіть, слід, якого не забудуть…”
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Анатолію Жаловазі було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
