“Вогнехреща”. Як починалося протистояння на Груші.
16 січня у Верховній Раді із порушенням регламенту і будь-якого здорового глузду, були прийняті так звані «диктаторські закони», що значно обмежували особисті права і свободи громадян. Провладні депутати голосували шляхом простого підняття рук, підрахунок голосів насправді ніхто не вів. Нові закони забороняли брати участь у масових акціях протесту, пересуватися у колонах більше ніж 5 автомобілів, обмежувалася свобода слова в ЗМІ та Інтернеті тощо.
Це викликало чергову хвилю обурення в суспільстві, а також справжній вибух народного креативу. Незважаючи на заборону, люди прийшли на наступне віче у різноманітних масках, з каструлями і дуршлагами на головах. Це стало символом своєрідного протесту: майданівці насміхалися зі спроб влади запровадити в країні міліцейську диктатуру і в такий спосіб демонстрували, що зневажають і не збираються миритися з такими антинародними рішеннями.
Учасник Революції Гідності, член 15-ї Сотні Самооборони Павло Кучер так пригадував про вплив цього рішення влади на Майдан:
«Було два варіанти — або радикалізація з жертвами, або Майдан зійшов би на пси. Було очевидно, що влада ігнорує те, що відбувається. Мирний протест уже заходив у глухий кут. Можна було б так стояти ще рік, але розумієш, що час на боці влади, бо вони на своїх місцях, а людям на Майдані рано чи пізно доведеться думати, за що жити. Плюс дуже багато тих, хто розчаровувався, починав відпадати, це постійне скиглення у «Фейсбуці», що нічого не відбувається, все пропало.
Але влада зробила два подарунки в січні. Бо інакше як подарунком назвати «закони 16 січня» неможливо. Це насправді збурило і зміцнило тих, хто готовий був іти далі. Почали розуміти: тепер нам усім можуть дати по 15 років. І одна річ — отримати їх, коли ти дійсно поборовся, а інша — наодинці, коли немає кому тебе підтримати. Замість того щоб злякати, це ще більше згуртувало. Боротися проти когось завжди легше, ніж за щось.»
19 січня відбулося чергове багатолюдне віче. Від опозиційних політиків, які виступали зі сцени, народ вимагав рішучих дій. Безрезультативність майже двохмісячного стояння на місці виснажувала і розчаровувала людей, а влада здавалось не чула та ігнорувала вимоги сотень тисяч протестувальників.
Існував неприхований запит на більш рішучі дії, а багато людей небезпідставно боялися, що Майдан зрештою розійдеться, а увесь протест зійде на пси.
Було схоже, що радикалізація є неминучою задля шансу на продовження Революції.
Але на віче 19 січня люди на Майдані стали свідками того, як політики вкотре намагалися забалакувати протест. Виступи так званої «опозиційної трійці» майданівці зустрічали обурливими вигуками і свистом. На мітингу можна було побачити великі транспарантами із написами «План Дій!» Постійно лунали заклики: «Лідера! Лідера!» Протестувальники вимагали від політиків обрати одного лідера, який візьме на себе відповідальність та поведе за собою людей. Але політики всіляко уникали такої відповідальності, говорячи, що лідером насправді є народ (зокрема так, виступаючи на віче, сказав Арсеній Яценюк) і закликали продовжувати мирне протистояння. Ближче до полудня розчаровані люди почали розходитися з Майдану Незалежності.
Але близько третьої години на сцену Майдану вийшов представник «Автомайдану» Сергій Коба. Він оголосив, що «Автомайдан» їде блокувати Верховну Раду і закликав людей йти на вулицю Грушевського (на відео з 1.05). За словами Коби, метою було дійти до парламенту, заблокувати його та вимагати від депутатів скасування «диктаторських законів». Цей заклик з ентузіазмом був підхоплений більш радикально і рішуче налаштованою частиною майданівців, і тисячі людей рушили на вулицю Грушевського. Неподалік від входу до стадіону «Динамо» шлях протестувальникам перекрили кордони бійців ВВ, «Беркуту» та автобуси «Богдан», якими перегородили проїжджу частину.
Швидко стало зрозумілим, що далі людей ніхто пропускати не збирається. До протестувальників, які прийшли з Майдану Незалежності доєдналися кілька десятків рішуче налаштованих молодих хлопців з «Правого сектору». Атмосфера була дуже гарячою і напруженою. Почалися спроби відтиснути міліціонерів, хтось пустив в хід палиці і щити. «Афганці» та більш помірковані учасники протестів, серед яких був і Михайло Жизневський, який через три дні буде вбитий на вулиці Грушевського, намагались завадити сутичкам і стримати “гарячі голови”. Політики звинувачували в тому, що відбувається «провокаторів» і закликали повернутись на Майдан. Але їх вже ніхто не слухав. Лідера партії «Удар» і колишнього боксера Віталія Кличка незгодні навіть облили піною з вогнегасника.
Невдовзі розпочалося сутички майданівців з бійцями “Беркуту” і внутрішніх військ. Люди намагалися розхитати один із автобусів, яким перекривали вулицю, вибили в ньому вікна. Ближче до вечора міліцейські автобуси на Грушевського підпалили, і їхні спалені корпуси згодом служили як частина барикад.
Міліціонери почали кидати в бік протестувальників газові і світлошумові гранати, а також стріляти в людей гумовими кулями, цілячись зокрема і в обличчя. Внаслідок таких дій багато учасників протестів на Грушевського втратили зір… До світлошумових гранат беркутівці примотували уламки каміння, а згодом шматки металу, цвяхи, болти тощо. Вибухаючи, вони фактично ставали осколковими, завдаючи численних поранень незахищеним протестувальникам.
У відповідь майданівці вперше почали кидати коктейлі Молотова. Робили імпровізовані «черепахи» — кілька хлопців, прикриваючись зверху і з боків щитами намагалися підібратись якомога ближче до супротивників. У бік «Беркуту» летіла бруківка, згодом почали використовувати і феєрверки. Безпосередньо у сутичках на передовій ліні брало участь небагато людей — за різними оцінками 200–300 осіб. Основна ж маса протестувальників трималась позаду, хтось розбивав і підносив бруківку, хтось бив металевими палицями в бочки, більшість просто спостерігала за тим, що відбувається.
На першій лінії, що проходила біля колонади стадіону “Динамо” імені Валерія Лобановського, билися найбільші відчайдухи, серед них було багато футбольних вболівальників і представників різноманітних патріотичних радикальних організацій, які не хотіли приймати участь у мирних віче на Майдані, вважаючих їх неефективними, але з готовністю приєдналися, коли почалася фаза гарячого протистояння. Вперше в новітній історії України відбувалися настільки затяті і криваві вуличні бої. Згодом ці події отримали назву «Вогнехреща».
Безпосередній учасник цих подій Владислав, футбольний ультрас київського “Динамо” пригадував:
- «Ще за декілька днів до цього віче в Правому Секторі була домовленність, що ми йдемо на загострення, тобто на штурм міліцейських кордонів, але робимо це тільки за умови участі в цьому будь-яких лідерів Майдану за якими разом з ПС піде звичайний народ, і робимо це тільки після того, як цей неорганізований народ сам почне штурмувати ці кордони, аби це все не виглядало як ініціатива ПС.
Треба розуміти, що на той момент Правий Сектор був хаотичним правим вуличним рухом, без яскраво вираженого лідера (ніякого Яроша ще тоді не було), і значна частина учасників цього руху не приймала участі в мирному Майдані, вважаючи єдиним шляхом — силовий, тому і підключалися тільки в дні можливих зіткнень з псами системи. Саме такий сценарій був обумовлений розумінням майбутніх репресій, і спільною відповідальністю (а не лише ПС) під час цих репресій, в яких ніхто не сумнівався. Саме тому ПС спочатку пройшов повз стадіон “Динамо” і вичікував свого виходу на арену за рогом біля колишніх тенісних кортів “Динамо”, поки неорганізований натовп не почав розхитувати міліцейські “Богдани”.
Першими почали розхитувати автобуси звичайні люди, здебільшого дорослого віку, які були учасниками недільного віче. Можливо серед них й були провокатори, але вони вже ні на що не впливали, бо люди вже були заведені».
Ближче до вечора запалили автомобільші шини і між двома сторонами утворилася вогняна лінія оборони. Кілька наступних днів ця стіна чорного диму, що її було видно з різних куточків Києва, вказувала на те, що на вулиці Грушевського не припиняються запеклі сутички. Беркутівці кілька разів, переважно під ранок, коли людей залишалося найменше і вони були дуже виснажені, намагалися йти в атаку і відтиснути протестувальників назад до Майдану. Їм вдавалося відігнати людей до Європейської площі, але потім надходила підмога, майданівці контратакувати і поверталися на лінію протистояння, яка проходила біля колонади стадіону «Динамо».
В наступні дні градус протистояння дещо зменшився, але 22 січня на Грушевського були вбиті Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, смертельно поранений Роман Сеник (помер у лікарні 25 січня). Згодом стало відомо, що в лісі біля Києва знайшли закатованого учасника Революції Гідності Юрія Вербицького зі Львова. Після цього бої на Груші відновилися з новою силою. Усім стало зрозуміло, що влада остаточно перейшла межу і шляху назад немає.
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
