Альпінізм у житті Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького.
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
25 серпня мало б виповнитись 58 років вченому-сейсмологу Юрію Вербицькому — першому з Героїв Небесної Сотні, який був закатований руками бандитів режиму Януковича в січні 2014 року.
Юрій був дуже цікавою та неординарною особистістю. Гуманістом із чудовим почуттям гумору. Інтелігентним і розумним співрозмовником. Людиною із загостреним відчуттям справедливості та власної гідності.
Багато років він серйозно займався альпінізмом, який був головним захопленням його життя.
До дня народження Юрія ми хочемо розповісти про його любов до гір, поділитися спогадами рідних і друзів, показати унікальні фото і вшанувати пам’ять світлої людини.
На улюбленій футболці Юрія Вербицького був напис «Альпінізм проти злоби і ненависті».
Як згадує його друг Роман Миханів, коли він запитав, що означає цей напис, Юрко відповів просто: «В гори треба ходити з добрим серцем, злі люди в горах не приживаються».
Усі хто знав Юрія Вербицького, завжди згадують його щирість, готовність прийти на допомогу, доброту і неймовірне почуття гумору.
Близький друг і напарник, з яким вони підкорили не одну гірську вершину, Роман Глов’як говорить:
«Юра був дуже надійним, на нього завжди можна було покластися, як на напарника. Я з ним почувався дуже впевнено. В горах це дуже важливо, особливо коли ти йдеш у двійці. Мусиш повністю довіряти людині. Я довіряв Юрі абсолютно».
Вперше Юрій пішов в гори у переддень нового 1980-го року разом зі старшим братом Сергієм та його друзями. Тоді він ще навчався у школі, у випускному 10-му класі. З цього походу почалась його величезна любов до гір.
«Ми поїхали під гору Петрос, на Зелем’янку. Частина людей з нашої компанії вирішили сходити на Говерлу. Звідти це недалеко — кілометрів 4–5. З ними пішов і Юрко. Він узяв мої альпіністські, підковані залізом черевики.
Був мороз, сніг. Минуло досить багато часу, а вони не поверталися. Ми почали хвилюватись, вистрілювати сигнальні ракети — мобільників тоді не було. Хоч надто не переживали, бо знали що з ними досвідчені туристи.
Повернулись вони аж зранку наступного дня. Мабуть трохи блуканули надвечір і вийшли з іншого боку. У Юрка були стерті майже до крові ноги, але він був дуже задоволеним!
Йому дуже сподобалося і з того часу він не уявляв без гірських походів свого життя».- згадує Сергій Вербицький.
В умовах тотального радянського дефіциту альпіністи власноручно робили спорядження. Юрій ще у 80-х пошив собі з парашутної тканини наближений до сучасного типу рюкзак і намет. Також сам виготовляв спорядження для скелелазіння.
У першій половині 1980-х, навчаючись у львівській політехніці, Юрій Вербицький був членом університетського туристичного гуртка. Постійно ходив у Карпати, їздив у Кримські гори. Згадуючи спільні походи у 80-ті близький Юрин друг Роман Миханів розповідає:
«Він трохи грав на гітарі і губній гармошці. В походах любив співати пісні про гори, багато слухав і любив Висоцького. Коли ми їздили в Карпати, то бувало сиділи на вершині і горлали пісні».
Влітку 1981-го Юрій вперше поїхав на Головний Кавказький хребет, що на сучасному кордоні Росії та Грузії. Гори висотою до 4500 м — перша категорія складності. З того часу Юрій Вербицький їздив на Кавказ багато разів з невеликою вимушеною перервою у 1990-х, коли через складне економічне становище довелося відмовитись від улюбленої справи. Отримав відзнаку «Альпинист СССР».
Згодом, коли Юрко став членом львівського альпінклубу «Екстрем», виїзди на Кавказ знову стали регулярними. У 2000-х Вербицький практично щороку вирушає у тривалі походи, долає вершини найвищої категорії складності. Мав впевнений 1-й розряд, а загалом його рівень підготовки відповідав кандидату в майстри спорту з альпінізму. Найскладнішими вершинами, які йому довелося підкорювати, були Уілпата (4649 м.) і Шхара (5193 м.). Мріяв поїхати на Памір, в Непал, в Доломіти.
«Він був надзвичайно сильним і витривалим. У походах ніс 35–40 кілограмовий рюкзак. За день міг пройти в горах до 35 км.
Юра був більш амбіційним, він хотів приймати участь у змаганнях. У походах ми говорили про те, чим для нас є гори, що вони нам дають і Юрко казав, що це спосіб подолати певні свої межі, довести, що ти щось можеш. Гори займали величезну роль у його житті». — згадує Роман Глов’як.
Дружина Юри Ірина, розповідає про любов Юри до гір:
«Він підсадив мене на походи в гори, Карпати. Я щороку ходила з ним в Карпати, хоч мені це було досить таки тяжко. Я так і не звикла до твердих гірських черевиків.
А Юра був дуже затятий, коли йшов у похід, як олень. Нічого не бачив навколо. Плач, не плач він не реагував. Доводилось доганяти. Але коли ми виходили нагору, десь на полонину, то він буквально за 5–10 хвилин розкладав намет, розпалював багаття. Робив мені чай з цитриною. І ти усе на світі пробачаєш, я розуміла задля чого це, що це кайф. І так було щоразу.
Коли ми йшли по якомусь черговому тяжкому маршруту, я щоразу вмирала і казала, що це востаннє, але після завершення походу я цілий рік знову чекала на наступний.
Гори — це як тяжкий наркотик. В походи Юра ходив на 5–7 днів щонайменше, мав непідйомний рюкзак. А ще він завжди казав, що є два способи пакувати рюкзак: жіночий, коли все акуратно розпихається в кожну дірку і такий, коли просто береш і ногами запихаєш усю купу. Використовував обидва способи.
Люди, які ходять в гори, це особлива каста. Серед них немає поганих людей. Гроші, статус в горах не мають ніякого значення. Зате одразу видно усі твої плюси і мінуси: чи ти допоможеш в якихось дрібничках, чи затримаєшся, поки хтось віддихається.
Юра не просто мріяв, він ставив перед собою мету і прагнув її досягнути. Він по натурі був мандрівником. Не міг сидіти на місці, не зважав на погоду, коли збирався в гори чи якусь подорож. Ми постійно кудись їздили. Переважно подорожував по Україні, хоча він бував також в Італії, у Венеції.
Юра — людина-імпровізація. Ми прокидалися на вихідних. Погода нормальна, сонце і Юра казав: куди сьогодні їдемо? Відкривав карту, тикав пальцем у якесь місце і ми їхали».
Юрій багато разів їздив в Крим, де займався скелелазінням і підводними зйомками з допомогою спеціального боксу, сконструйованим ще наприкінці 80-х його братом. В останнє літо перед Майданом вони домовились з другом, що наступного року не лише будуть підкорювати вершини, а й просто поїдуть мандрувати по півострову.
«Скелелазіння в Криму навіть складніше, ніж на Кавказі, адже там більш крутіші, відвісні скелі. А з іншого боку там простіше, бо ти міг за 2–3 години пройти маршрут і там не буде морозу, тріщин.
Юрі легко давався альпінізм. Я придумував різні нестандартні походи в Карпати і Юра мене завжди підтримував, з радістю підписувався на усі траси по лісах, по дебрям. Він був професіоналом, завжди лазив по горах зі страховкою. Юра був виваженим і досвіченим альпіністом. Для нього не складало жодної проблеми повернути назад, якщо він бачив, що далі йти небезпечно і дуже ризиковано». — згадує товариш Вербицького Юрій Броніч.
Разом вони пробивали (прокладали) перші маршрути для скелелазіння на скелях Довбуша: забивали кріплення, робили проміжні точки для страховки.
Юра регулярно тренувався. Разом з друзями і колегами-альпіністами з “Екстрему” вони постійно їздили на Чортові скелі у Львові, на скелі Довбуша чи в Ямельницю у Карпатах. У Львові ходив на стенд біля Податкової. Як згадує брат Сергій, Юрко, побачивши по дорозі цікаві скелі, не раз просив зупинити машину і одразу ж намагався на них залізти.
Юрій також захоплювався гірськими лижами. Для нього це було відчуття польоту.
На жаль, альпінізм — це дуже травматичний і ризикований спорт.
Під час однієї з поїздок на Кавказ у серпні 2008 року Юрій зірвався під час спуску з гори Дих-тау на висоті 4200 м над рівнем моря, отримавши тяжку травму ноги.
Юрій Броніч, який був з ним під час цього спуску, розповідає, як усе трапилось:
«Це був великий виїзд «Екстрему», близько 40 людей. Ми поїхали в Безенгі, там вершини найвищої категорії складності. Спочатку ти акліматизовуєшся, ходиш на менші вершини.
Наприкінці ми з Юрком і Костею Лотоцьким вирішили піднятися на Дих-тау. Це складний маршрут з великим перепадом (до 1200 м) висоти. Пішли по стіні, сніг там йшов вперемішку зі скелями. Спочатку йшли по контрфорсу, вийшли на стіну, під вершиною зробили черговий базовий табір. Ми з Костею пішли на вершину, а Юра лишився у таборі. Він не відчував себе в силах тоді піднятися на сам верх.
Під час спуску було дуже складно. Ми мали з собою альпіністські троси довжиною 50 метрів. В стіну вбивали кріплення для страховки і спускалися по цих шнурках (дюльферили). За один день так довелося робити 50 разів! Це було дуже вимотуючий спуск. Ніч застала нас посеред гори. Ми зо дві години довбали лід, щоб якось прилягти і переночувати. На шостий день зранку ми мали завершити цей спуск. В одному місці була дуже крута льодяна стіна висотою приблизно 12 метрів.
Коли Юра вчергове з’їжджав по мотузці вниз, його рукавиця потрапила у спусковий пристрій. Намагаючись її звільнити, Юрій зірвався і полетів донизу близько 5–6 метрів, впавши на ногу.
Ступня була зламана. Перелом був закритий, але зі зміщенням, нога була вивернута майже на 90 градусів.
Я не бачив самого моменту падіння, хоч спускався паралельно. Але почув, що він зірвався. Одразу спустився до нього, дістав аптечку, обколов знеболювальним. Хоч сильних обезболюючих у нас з собою не було.
Ми зашинували йому ногу і почали рятувальні роботи. Коли ми з Костею спустили Юру зі стіни, то на допомогу нам підійшли альпіністи з Омська, які були поруч на маршруті. Вони допомогли нам знести його до рівного місця унизу.
У нас були рації, і ми кожні три години виходили на зв’язок з базовим табором. Ми попередили наших, що Юра травмувався, і вони теж вирушили нам на допомогу».
Рятувальна операція тривала майже два дні. Юрій впав близько 10 ранку, а в лікарню у Нальчику потрапив лише надвечір наступного дня. У нього був дуже складний перелом: від навантаження кістка ніби вибухнула, було багато дрібних уламків. Тож йому просверлили кістку в районі п’ятки, зафіксували, наклали гіпс на усю ногу і поклали на витяжку. Через день друзі відвезли його у П’ятигорськ, і вже звідти з двома альпіністами з «Екстрему» Юрій поїхав до Києва, де його зустрів брат.
Юра дуже довго і наполегливо реабілітувався після травми. Спершу пересувався на милицях, згодом багато ходив пішки, їздив на велосипеді. Невдовзі він знову почав ходити в гори, хоча наслідки цієї травми ще довго нагадували про себе. Перші роки Юрій накульгував, але попри те, що нога боліла, він ніколи не жалівся і намагався не гворити про це навіть з рідними.
Юрко хотів їхати на Кавказ вже наступного літа. Донька Уляна пригадує, як писала на стікерах “Тату! Не їдь будь ласка, в гори!” і розклеювала їх по всій квартирі. Залишився вдома лише тому, що захворів собака, якого дуже любив.
Вже через два роки, в липні 2010-го Юрій Вербицький знову поїхав на Кавказ — в гірський район Цей, що у Північній Осетії. Там він піднявся на одну з найвищих і найскладніших вершин — Уілпата (4649м.)
Альпініст Юрій Ковальчук, з яким вони разом здійснили це сходження пригадує:
“Юра був надійним партнером. В горах дуже важлива довіра і безпека. І в команді завжди виникає особливе відчуття довіри і спокою, коли поруч такі люди, як Юрко.
Маршрут займав 2 дні і тієї ночі ми ночували на 3800. Зорі на такій висоті просто неймовірно великі, і наша трійка просиділа біля намету за північ. Це теж один з них спогадів, який завжди буде жити з нами.
Юрко завжди був надійним і хорошим другом. В його величезному рюкзаку (рюкзак у нього завжди був набитий до максимуму), можна було знайти все необхідне для будь якої ночівлі, а часто навіть більше. Одного разу, на високогірній ночівлі на Кавказі, він витягнув зі свого рюкзака засіб для миття посуду. Нашому подиву не було меж! Закарбувався в памяті позитив Юрка, він ніколи не жалівся і не ображався, завжди був сповнений оптимізму, життєрадісності і готовності допомогти іншим. Юрко завжди залишиться в серцях нашої сімї”.
Юрко сам також завжди був готовим прийти на допомогу.
Одного разу на Кавказі він врятував дружину свого брата Ольгу. Під час спуску по сніжнику (сніговому схилу) вона зірвалася і покотилася вниз. Юрій Вербицький на той час уже спустився і стояв біля «баранячих лобів» на краю сніжника. (Баранячі лоби — скелясті виступи, поверхня яких згладжена і відполірована льодовиком, який сходив з гори — прим. автора). За ними був обрив близько 60 метрів. На щастя, Юрій вчасно зреагував і зумів її спіймати. Хоча швидкість була такою, що внаслідок удару вони обоє могли зірватися вниз. Рюкзак Ольги знайшли через 2 години, коли спустилися донизу.
Роман Глов’як пригадує ще одну, цього разу трагічну історію.
«В серпні 2011 року під час сходження на перевал Хіцан ми почули по рації, що недалеко від нас зірвалося 2-є хлопців, львів’ян. Юра одразу сказав, що ми мусимо йти, бо хтось з них ще може бути живим. За годину ми вже були на місці. Назустріч з гори летіли величезні камені, це страшне і моторошне видовище, коли вниз зривається камінь вагою з 200 кг.
Один з цих хлопців ще був живим і намагався допомогти іншому, але також зірвався. Юрко завжди був готовим кинутися на допомогу».
Загиблими альпіністами були львів’яни Мар’ян Балота і Ярослав Балко, які загинули 12 серпня 2011 року на вершині Уілпата у Північній Осетії.
Роман Миханів пригадує, як їм з Юрком одного разу довелося рятувати колегу-альпіністку з Красноярська. Вночі вона вийшла з намету і провалилася у глибоку тріщину. На щастя, Юра прокинувся і побачив, що Таня довго не повертається і вони пішли на пошуки.
«Виявилось, що вона впала у тріщину. Вона навіть не могла рухатися, йшла, тримаючи руки в кишенях своєї пухової куртки, і так провалилася та застрягла. Ми побачили сліди і пішли на пошуки. Коли людина потрапляє у глибоку ущелину, то кричи не кричи — тебе не почують. Але ми побачили дірку, там, де закінчувались сліди і так її знайшли і зуміли витягнути». — розповідає Роман.
У професійному альпінізмі надзвичайно важливими є взаємодопомога і підтримка.
Товаришка Юри Анна Навроцька пригадує, що він міг просто підійти і сказати: розвантажуй свій рюкзак, я заберу в тебе половину речей, тому що тобі тяжко йти.
«В 2006-му в одній зв’язці з 4-х людей ми підкорювали Кавказ, він був нашим керівником. Запам’ятався пік Архімеда. Коли ми підіймалися на «четвірку» і сили закінчувалися, він казав мені: «Та тобою ще орати можна! Ми зараз будемо на вершині, а невдовзі і «пятірку» подужаємо». І я знала — якщо Юрко в мене повірив, то я дійсно зможу підкорити цю гору». — розповідає Анна.
Юра також часто брав у гори свого собаку — ердель-тер’єра Альпа, з яким вони, за спогадами дружини Ірини, були нерозлий-вода.
«Його головними захопленнями були гори і собака. Він з ним їв з однієї миски, спав разом. Це була неземна любов. Але Юра його виховував жорстко. При всій своїй любові. Коли Альп не слухався, то міг лупити, наказати. І пес був дуже вихований. Альп був дуже схожим на свого господаря».
Юрій навіть брав в гори корм для собаки, а оскільки походи тривали мінімум декілька днів, то йому часто доводилось тягати на собі зайвих 5 кілограмів.
«Юра з Альпом ходив з нами у складні карпатські походи. В перший день собаці подобалось, він з радістю біг з нами, а потім він мабуть думав, що ми якісь дурні — йдемо цілий день».- сміється, пригадуючи, Юрій Броніч.
За спогадами друзів, в горах вони говорили на різні теми, будували плани на майбутні поїздки, розповідали цікаві історії з минулих походів. Юрій був дуже начитаним, ерудованим співрозмовником, з яким можна було обговорити все на світі.
“Юрко був для мене дуже близьким другом, не раз, повертаючись з відрядження, я спершу заїжджав до нього, а потім вже йшов додому. — говорить Роман Глов’як. — Ми були братами по духу, зі спільними цінностями. У нас була особлива, перевірена роками чоловіча дружба. Юра вмів дружити.
Тепер, приїжджаючи на скелі Довбуша, я більше не можу зупинятися з наметом у нашому улюбленому місці. Для мене воно завжди буде пов’язане з Юрком.
З його смертю я втратив частину себе…”
Альпінізм не лише став важливою частиною життя Юрія Вербицького. Значною мірою він сформував і загартував його характер, дав змогу зустріти близьких друзів. Навчив долати себе, ставити виклики і вперто досягати поставлених цілей.
А ще гори дарували Юрі фантастичне відчуття свободи. Мабуть, саме тому він не уявляв без них свого життя.
Вічна пам’ять і шана Герою!
