Юрій Дяковський — патріот, закатований проросійськими сепаратистами на Донбасі.
Юрій Іванович Дяковський народився 27 лютого 1989 року у місті Стрий на Львівщині. Був середнім серед трьох синів у родині. Навчався у Стрийській гімназії імені Митрополита Андрея Шептицького, яку закінчив у 2006 році.
Юрко був обдарованим і здібним учнем: багато читав, захоплювався історією, математикою, мав логічний склад розуму і дуже добру пам’ять. Вже в дев’ять років мав юнацький розряд по шахах. У старших класах став переможцем і призером 16 предметних олімпіад.
Після закінчення школи вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, але після другого курсу взяв академвідпустку, зазначивши, що хоче знайти себе. Згодом, приїжджаючи додому з Майдану, Юрій говорив мамі, що хоче знову навчатися. Планував здати академзаборгованість і вступити на навчання до іншого вузу, щоб отримати фах психолога.
На Євромайдан до Києва Юрій приїхав вперше 3 грудня 2013 року разом із друзями. Брав активну участь в акціях протесту. З початку приїжджав на декілька днів, а коли почалося протистояння на Груші залишився у Києві на тривалий час. 10 лютого вступив до “Правого сектору”, захищав барикади на Майдані та на Грушевського.
Також, за спогадами матері, на Майдані син зустрів дівчину, в яку закохався.
Юрко був у перших лавах оборонців Майдану у ніч штурму з 18 на 19 лютого 2014. У протистоянні із силовиками був поранений в руку гумовою кулею. Допомагав рятувати людей з палаючого Будинку Профспілок. А 20 лютого на вулиці Інститутській отримав вогнепальне поранення шиї.
Мама Юрія пригадує, як син розповідав їй про той найстрашніший день Майдану: «Ми бігли вперед і раптом поруч зі мною впав чоловік — йому в голову влучила куля. Мамо, мені тоді було так страшно! Але я не міг зупинитися і не йти далі, там попереду кричали люди, що тут поранені і просили про допомогу!»
Пораненого майданівця відвезли до лікарні, де йому нашвидкуруч зашили рану. Потім побратими переправили Юрія до КМДА, де він продовжив лікування у медиків-волонтерів. Збереглося відео, де зафіксовано, як медсестра Дарина Рудик із Одеси знімає Юрію шви в Мінагрополітики. Згодом сама Дарина розповідала, що процедуру доводилось проводити з допомогою ножиць і без знеболення, але він терпляче витримав увесь біль і наступного разу знову заборонив знечулювати.
З початком російської агресії на сході України Юрій Дяковський разом з побратимами з “Правого Сектора” проходили вишколи поблизу Києва, готуючись до війни, яку вважали неминучою.
За свідченнями рідних і друзів, Юрій дуже переймався несвідомістю людей, особливо молоді, які не мали активної позиції, а більше того — за гроші приймали участь у антиукраїнських мітингах. Байдужість і необізнаність людей на сході водночас дратувала й дивувала патріотично налаштованого юнака.
У квітні 2014 року Юрій разом з іншим майданівцем Юрієм Поправкою та товаришами з “Правого сектору” з власної ініціативи вирушив до Слов’янська, захопленого бойовиками Гіркіна, щоб здійснити розвідку та зібрати інформацію про обстановку в місті та розташування блокпостів сепаратистів.
Один із із членів цієї групи, Роман Апостол, згодом пригадував: «Після незавершеної Революції Гідності, з початком явного вторгнення РФ на територію України, окупацією Криму, ми уже сформованою групою в «Правому Секторі» з Майдану почали готуватись до збройного конфлікту та захисту України. Спочатку ми не могли зрозуміти, чому немає від влади наказу йти на Крим; потім з’являлось все більше й більше питань, які були очевидним «зливом» Криму. Проте нашою групою ми вирішили діяти, а не чекати різних пропозицій. Група була із 9 чоловік, але пізніше вона зменшилась з низки причин. Ми винайняли під Києвом будівлю, яка знаходилась біля лісу, в якому близько місяця проводили тренування. На той час Крим уже був остаточно «злитий» нашою владою. Наші плани змінились, і ми вирішили податись у Слов’янськ для проведення розвідки всередині окупованого Гіркіним міста. До цієї поїздки ми ретельно готувались».
16 квітня хлопці прибули до Харкова, того ж дня увечері рушили до кордону з Донецькою областю, куди їх підвезли активісти місцевого Автомайдану. Звідти частину шляху пройшли пішки, а неподалік Слов’янська зупинили автівку, яка довезла їх до блокпоста у передмісті. Усього в групі було 5 осіб: «Кірпіч» — Юрій Дяковський, «Апостол» — Роман Постол, «Патріот» — Юрій Поправка, «Марк» — Іван Макаров та «Вовк» — Віталій Ковальчук.
17 квітня близько 03:00 ранку група опинилася на відстані приблизно 500 метрів до блокпосту, що його встановили сепаратисти при в’їзді до Слов’янська. Було вирішено обійти блокпост, щоб непомітно зайти у місто. Далі, за спогадами Романа Постола, хлопці розділилися. Юрій Дяковський разом з Іваном Макаровим пішли перевірити, чи не має когось у будівлях, які знаходились поруч. А інші вирушили вперед аби перевірити чи є змога непоміченими пройти у запланованому місці.
« Другу групу («Апостол», «Патріот» та «Вовк») помітили в ПНВ (прилад нічного бачення) і почали обходити її з флангу. Ті, що обходили, були ліквідовані гранатою, після чого з блокпосту сепаратистів почали стріляти в наш бік сигнальними ракетами, щоб підсвітити місцевість. Отак почалась перестрілка. Під час тієї перестрілки 2-га група рухалась за планом до будівлі, але «Патріот» (Юрій Поправка) десь збився з руху і зник. Ми покинули місце перестрілки, відійшовши в бік будівлі, де нас чекала 1-ша група («Марк» та «Кірпіч»). Бойовики, які були на блокпосту, нас не переслідували, думаючи, очевидно, що ми влаштували їм засідку.
Відступаючи в напрямку села Глибока Макатиха, ми вибрали на світанку місце, де перепочити та виробити новий план дій. Намагались додзвонитись до «Патріота», але в нього ще на момент бою був розряджений телефон. Мали надію, що він десь його зарядить та зв’яжеться з нами, адже точно знали, що він живий.
Наші думки кардинально розділились: хтось хотів йти на пошуки «Патріота», хтось — продовжувати виконувати поставлене завдання, а ще хтось — якнайшвидше покинути цю територію. Таким чином я («Апостол») зв’язався задля виходу з оточення з керівництвом «Правого сектору» і ми попросили прислати по нас машину, давши наші координати.
Не дочекавшись автомобіля, «Кірпіч» та «Вовк» вирішили вибиратись власними силами. Лишилися я і «Марк». Після розділення ми змінили місце дислокації для перепочинку, зрозумівши, що вдвох ми нічого не вдіємо, дочекались автомобіля й успішно виїхали з-під Слов’янська.
Пізніше, вже в Харкові, ми дізнались, що решта троє, хто був з нами, потрапили в полон» — пригадує Роман Постол.
До своїх повернутися пощастило Роману Постолу та Івану Макарову. Юрій Поправка та Ковальчук Віталій потрапили в полон.
Серед тих, хто опинився у руках сепаратистів був і Юрій Дяковський.
Найімовірніше це трапилося по обіді 17 квітня, оскільки о 13:30 він ще телефонував братові Олегу, але пізніше зв’язок зник.
Юрія помітили і оточили, коли він намагався перейти річку греблею. Він до останнього відстрілювався, але набої швидко закінчилися, і хлопця взяли живим…
За це його били з особливою жорстокістю, розповідав Віталій Ковальчук, якого пізніше вдалося звільнити. А ще за те, що відмовився відповідати російською і був родом з Львівщини. Найімовірніше катували Юрія у приміщенні місцевого СБУ у м. Слов’янськ.
28 квітня 2014 року тіло Юрія Дяковського з ознаками насильницької смерті було знайдено в річці Казенний Торець поблизу смт. Райгородок недалеко від Слов’янська. За даними судово-медичної експертизи, смерть настала 18 квітня.
Упізнати загиблого родичі змогли лише за шрамом від поранення на шиї, яке він отримав на Майдані. Після тривалих переговорів із ватажками злочинних угруповань 5 травня 2014 року тіло Юрія вдалося обміняти на одного з вбитих сепаратистів і доправити до Стрия.
В тій же річці також були знайдені тіла побратима Юрія Дяковського — Юрія Поправки і депутата Горлівської міскьради, українського активіста Володимира Рибака.
Усі троє, як учасники Революції Гідності, належать до переліку Героїв Небесної Сотні, хоча їх повною мірою можна вважати і одними з перших жертв російсько-української війни.
Служба безпеки України встановила причетність до вбивства Юрія Дяковського, Володимира Рибака і Юрія Поправки групи зловмисників на чолі з громадянином РФ, офіцером спецназу Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил РФ Ігорем Стрєлков (“Стрільцем”). Безпосередніми виконавцями катувань і вбивства виявилися проросійські сепаратисти громадяни України, жителі Харкова й члени бійцівського клубу «Оплот».
Юрію Дяковському було 25 років. Похований у рідному місті Стрий.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
