Юрій Вербицький — перший Герой Небесної Сотні
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
21 січня 2014 року, в розпал протистояння на Груші, був жорстоко вбитий перший з Героїв Небесної Сотні — львівський науковець, програміст, альпініст і майданівець Юрій Вербицький.
Близько третьої години ночі він отримав поранення лівого ока уламками світлошумової гранати на вул. Грушевського. Активіст Майдану Ігор Луценко привіз пораненого Юрія до Олександрівської лікарні у центрі Києва. Звідти їх викрала група злочинців-тітушок, які діяли у тісній координації з міліцією.
Майже добу обох майданівців жорстоко катували: спершу в лісі обабіч Бориспільської траси, згодом у одному з гаражів в Дарницькому районі Києва. Зрештою побитого Луценка відпустили, а скаліченого, непритомного Вербицького викинули в лісі під Києвом, де він замерз на смерть…
Перші вбивства на Майдані шокували суспільство. Але мученицька смерть Юрія Вербицького стала справжньою точкою неповернення. Його цілеспрямовано закатували лише за те, що був українцем. Та обставина, що Вербицький — львів’янин, в очах його катів стала визначальною. Юрія вбивали впродовж багатьох годин. Невимовно жорстоко і холоднокровно. З ціллю залякати усіх учасників Революції. Як попередження для кожного, хто брав участь у протестах, що буде, якщо Майдан не встоїть.
Юрія Вербицького вбив злочинний режим Януковича руками міліцейсько-бандитської мафії. Всі члени організованого злочинного угрупування винні у смерті Юрія Вербицького обов’язково мають бути покарані!
Нічого не варта країна, яка забуває кров і смерть своїх Героїв!
У цій статті, підготовленій до 60-ї річниці з дня народження Героя розповідаємо про життя Юрія Вербицького, його захоплення, роботу, участь у Майдані, а також про викрадення, вбивство і розслідування цього злочину.
* * * * * * *
Юрій Тарасович Вербицький народився 25 серпня 1963 року у Львові. Батько Тарас Зіновійович був відомим інженером-геофізиком, науковцем і одним із засновників Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України. Мама Тетяна Василівна, за професією — астроном-геодезист, працювала на кафедрі геодезії у Львівській Політехніці, а згодом інженером в інституті гідромеліорації «Львівдіпроводгосп».
Дідусь і бабуся Юрія по батьковій лінії були членами ОУН. Дід Зиновій Вербицький, директор школи у с. Угринь на Тернопільщині і окружний референт ОУН-УПА в Чортківському окрузі, загинув у 1944 році, потрапивши у засідку нацистів. Бабуся Марія, яка працювала вчителькою, пройшла через катівні НКВС, пережила голодні повоєнні роки і померла внаслідок серцевої недостатності у 1949 р.
Дідусь по матері, Василь Борачок — директор школи у прикарпатському місті Кути і також член ОУН — загинув у радянських таборах.
Старший брат Юрія Сергій Вербицький — вчений-геофізик, сейсмолог, кандидат фізико-математичних наук, працював завідувачем відділу сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна НАН України у м. Львові.
Юрій навчався у львівській школі №27, був старанним учнем, захоплювався точними науками, передусім фізикою і математикою, любив географію. Після закінчення школи у 1980 році вступив до Львівського політехнічного інституту на спеціальність “Прикладна геодезія”.
Отримавши диплом, почав працювати інженером-геодезистом у проєктному інституті “Львівагропроєкт”, а з 1992 року інженером Карпатської дослідно-методичної геофізичної партії Інституту геофізики НАН України. Із 1996 до 2002 року був провідним інженером Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України, а з 2002 року й до своєї загибелі — провідним інженером відділу сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України.
Юрій Вербицький був кандидатом фізико-математичних наук, автором та співавтором 46 наукових статей.
Ще з кінця 1980-х років Юрій захопився програмуванням, яке згодом стало важливою частиною його життя та роботи. Займався розробкою програмного забезпечення і написав більше сотні програм, багато з яких використовуються на сейсмічній станції у Львові, а також на станціях спостереження в Карпатських горах.
Свою кандидатську дисертацію Юрій захистив саме на основі власноручно написаного ним програмного забезпечення.
“Юрка дуже поважали як фахівця. Він був надзвичайним програмістом. Написав усі програми, якими користуються у нас на роботі. Передусім це база даних. До цього все зберігалося на паперах, дисках. А він все це систематизував, написав програми і разом з братом вони створили єдину електронну базу на роботі. Налаштував сервери, це було його обов’язком.
Ми йому казали, що він може піти на якусь фірму і заробляти великі гроші, як програміст. Але йому подобалась його робота. Він не любив афішуватися і вихвалятися.
Також на роботі він мав свободу, ми постійно їздили у відрядження. Раніше, коли ще не було інтернету, ми мусили їздити на станції спостереження, і знімати вручну дані.
Згідно вимог МАГАТЕ для експорту електрики з наших АЕС необхідна сертифікація, а довкола атомних станцій повинна бути встановлена апаратура для сейсмоконтролю. На цій техніці були встановлені деякі програми, які написав Юрко. Окрім того він зв’язув все це в одну мережу.
Зараз нам дуже тяжко без нього…
Юрко дуже відповідально ставився до роботи. Був випадок, коли ми у відряджені ремонтували сесмічну станцію. Завершили роботу о 2-й годині ночі. Я телефоную до Юрка і прошу його подивитись через інтернет, чи все коректно працює. Він прокидався, вмикав комп’ютер і все перевіряв. І так було не одного разу. Він ніколи не відмовляв у допомозі по роботі, не сердився, якщо його будили серед ночі. Якби ми подзвонили до нього і покликали на якусь п’янку, то тоді б ми вислухали все, що думаємо з цього приводу, а по роботі він був безвідмовним.
Він був занадто правильним. Не обурювався нашими жартами, не раз дурними і недоречними. Навіть не хотілося жартувати над ним через це”. — розповідає колега Юри Василь Прокопишин.
Робота на сеймостанції у Львові давала Вербицькому можливість майже щороку на кілька тижнів їздити в гори, адже головним захопленням у його житті був альпінізм, яким він серйозно займався впродовж багатьох років.
В гори Юрій ходив, починаючи з 1980-го, коли разом з братом вперше поїхав у Карпати. Навчаючись у Політехніці став членом туристичного гуртка, займався пішим туризмом, а згодом скелелазенням і гірськими лижами.
В умовах тотального радянського дефіциту альпіністи власноручно робили спорядження. Юрій ще у 80-х пошив собі з парашутної тканини наближений до сучасного типу рюкзак і намет. Також сам виготовляв спорядження для скелелазіння.
Влітку 1981-го Юрій вперше поїхав на Головний Кавказький хребет, що на сучасному кордоні Росії та Грузії. Гори висотою до 4500 м — перша категорія складності. З того часу Юрій Вербицький їздив на Кавказ багато разів з невеликою вимушеною перервою у 1990-х, коли через складне економічне становище довелося відмовитись від улюбленої справи. Отримав відзнаку «Альпинист СССР».
Був членом львівського альпінклубу «Екстрем», з яким регулярно їздив на Кавказ, де підкорював вершини найвищої категорії складності. Був надзвичайно сильним і витривалим. Мав впевнений 1-й розряд, а загалом його рівень підготовки відповідав кандидату в майстри спорту з альпінізму.
Найскладнішими вершинами, які йому довелося підкорювати, були Уілпата (4649 м) і Шхара (5193 м). Мріяв поїхати на Памір, в Непал, в Доломіти.
На улюбленій футболці Юрія Вербицького був напис «Альпінізм проти злоби і ненависті». Як згадує його друг та кум Роман Миханів, коли він запитав, що означає цей напис, Юрко відповів просто: «В гори треба ходити з добрим серцем, злі люди в горах не приживаються!»
Усі хто знав Юрія Вербицького, завжди згадують його щирість, оптимізм, готовність прийти на допомогу, доброту і неймовірне почуття гумору.
Близький друг Роман Глов’як, з яким вони підкорили не одну гірську вершину, говорить:
«Юра був дуже надійним, на нього завжди можна було покластися, як на напарника. Я з ним почувався дуже впевнено. В горах це дуже важливо, особливо коли ти йдеш у двійці. Мусиш повністю довіряти людині. Я довіряв Юрі абсолютно».
Дружина Ірина пригадує: “Юрко дуже добре орієнтувався в горах, практично ніколи не блукав, відчував це спинним мозком, або може мав якийсь внутрішній компас. Ми лише один раз збилися зі шляху за увесь час, що ходили в Карпати”.
Під час однієї з поїздок на Кавказ у серпні 2008 року Юрій зірвався під час спуску з гори Дих-тау на висоті 4200 м над рівнем моря, отримавши складний перелом стопи. Рятувальна операція тривала майже два дні.
Після травми довелося довго і наполегливо реабілітуватися. Спершу Юрій пересувався на милицях, згодом багато ходив пішки, їздив на велосипеді. Невдовзі знову почав ходити в гори, хоча наслідки цієї травми ще довго нагадували про себе.
Вже через два роки, в липні 2010-го Юрій Вербицький знову поїхав на Кавказ — в гірський район Цей, що у Північній Осетії. Там він піднявся на одну з найвищих і найскладніших вершин — Уілпата (4649 м).
Юрій Вербицький був двічі одруженим. З першою дружиною Зоряною вони познайомились у туристичному клубі під час навчання у Політехнічному інституті.
“Юрко дуже класно грав на гітарі, був веселим, дуже порядним. І гарним… Він мені одразу ж сподобався. Ми разом з клубом їздили в гори і невдовзі почали зустрічатися, а в 1988 році одружилися. Окрім порядності, Юрко вирізнявся надзвичайною чесністю і справедливістю. З готовністю відстоював свою точку зору.
Юрко був романтиком, насамперед по відношенню до гір. Він обожнював гори, ми ледь не щотижня їздили в Карпати, на Чортові скелі, згодом на Кавказ. Взяли з собою доньку на Бескид, коли їй було 5 років. Юра уважно стежив, щоб не лишати після себе сміття, забирав усе доостаннього папірця. Він був насправді екологічно свідомим”. — розповідає Зоряна.
Також вона пригадує, що окрім геодезії, чоловік ще навчаючись у вузі, дуже захопився комп’ютерами. Невдовзі вдома у Вербицьких з’являється перший комп’ютер, який Юрко зібрав разом з братом.
“Пам’ятаю, як до нас приходили друзі і ми разом грали на ньому у якісь перші ігри. Я по спеціальності бухгалтер і Юра роздобув десь спеціалізовану комп’ютерську програму для бухгалтерського обліку. Спершу він освоїв її сам, в чомусь навіть вдосконалив і фактично змусив мене почати працювати на комп’ютері по бухгалтерії. Стежив, аби в мене все виходило”. — говорить Зоряна.
В першому шлюбі в Юрія Вербицького народилася донька Уляна. Він завжди підтримував близькі стосунки з дочкою, навіть після розлучення. Вони стали хорошими друзями.
“Ми говорили з татом про все. В мене близькі стосунки з мамою, але з татом мені було легше поговорити. Не відчувалася різниця у віці. Він був дуже сучасним, не сприймався як тато, а радше як друг. Ми могли з ним щиро поговорити. При цьому він ніколи мене не розпитував про щось. Якщо я хотіла про щось поговорити, то мусила прийти до нього сама і почати розмову. Він міг сказати, якщо вважав, що я роблю чи думаю неправильно, висловлював свою думку, але відверто мене не критикував. Він приймав той факт, що я можу мати іншу думку, не нав’язував свою.
Я дуже хвилювалася за нього, коли він їхав у гори, особливо після того випадку, коли він зірвався і отримав травму. Не хотіла, щоб він їхав на Кавказ. Писала на стікерах: «Тато, не їдь, будь ласка, в гори» і розвішувала їх по квартирі. Він збирався їхати вже наступного року після травми (в 2009). Не поїхав лише тому, що захворів пес.
Одним з головних життєвих принципів тата був «Стався до людей так, як би ти хотів, щоб ставились до тебе».
Всупереч дитячому максималізму, коли люди поділялися на злих і хороших, тато завжди казав, що злих людей на світі є дуже мало. Є ті, хто помилково думають і вчиняють інакше, не від чистої природи зла, не розуміючи чому і навіщо. Він звісно не був святим і не вважав, що усі люди є дуже добрими, але вважав, що до людей потрібно відноситись добре”. — ділиться спогадами Уляна Вербицька.
Другою дружиною Юрія стала Ірина Беднарська — ботанік і наукова співробітниця Інституту екології Карпат. Вони познайомились у 1997 на курсах англійської в Західному науковому центрі, декілька років зустрічалися і в 2002 році офіційно одружилися.
“Юра був дуже добрий. Колись я колекціонувала метеликів, мала понад 300 видів лише з місцевої фауни. І коли він бачив, як я наштрикувала їх на голки, робила ін’єкції, розправляла крила, то він не міг на це дивитися. Це був грінпісовець ще той. Я при ньому цього не робила потім.
Юра мене виховав. Він мав на мене великий вплив. Він ніколи не робив чогось свідомо, не наполягав чи нав’язував. Але коли довго живеш поруч, то це як огірок у розсолі: хочеш-не хочеш — солишся. Ти стаєш таким самим. Якщо любиш людину, то навіть починаєш їсти як він. Я в дитинстві їла сир солодкий, а з Юрою почала їсти солений з кропом і редискою. Все життя на сніданок у нього був сир.
Юра вмів готувати їсти. Ми діяли по принципу: хто перший прийде з роботи, той і робить. А якщо нікому не хочеться, то ніхто не робить. Демократія.)
З Юрою я дуже легко перейшла на українську, хоч родом з російської родини . Якщо людину кохаєш, то це відбувається само собою. Він мене підсаджував на галицьку говірку.
Я ніколи не думала насправді, що ми зможемо бути разом. Хоча Юра — це найбільше кохання мого життя. Коли ми розійшлися то я два роки вмирала, не витримувала, сходила з розуму. Ми два роки не спілкувалися, ходили навіть різними вулицями. Я дуже тяжко це переживала. Витримала і пережила дякуючи друзям. Звісно був біль, образа, жодним чином не було ненависті. Але ніколи не кажи ніколи.
Я навіть не знала, що він отримав травму на Кавказі. Але в той самий час виникли труднощі зі здоров’ям у мене.
Після нашого розлучення в червні 2008-го я серйозно захворіла, довгий час лежала в лікарні. В певний момент була загроза, що відмовлять руки і ноги. Було дуже страшно, коли сказали, що це невиліковно і доведеться з цим жити…
І ось в якийсь момент у 2009-му році телефонує Юра і каже: ти інвалід і я також. Йдемо в гори! Я була дуже здивована, але погодилась.
Наш перший спільний похід після цього був на Парашку на 3 дні. Юрі страшенно боліла нога, я набрала з собою повно знеболювальних. За рік часу, який він пролежав, нога атрофувалася і навіть візуально виглядала вдвічі худшою за іншу. М’язи так і не відновилися. Але Юра казав: “Раз болить — значить жива”.
Ми ходили три дні удвох і майже не розмовляли. Збирали і годували один одного ягодами. Так і помирилися.
Після нашого спільного походу на Парашку ми знову почали спілкуватися, а далі з’явився пес.
Він гуляв з Альпом і час від часу заходив до мене в Козельники, де я тоді жила. Я приготую щось смачненьке, а Юра питає: ти що мене, пригодовуєш? Ніби так)) Але ми жили окремо.
Коли настала зима, то одного разу, повернувшись з відрядження, я застала ситуацію, що від морозів полопали труби, крига в унітазі. Я два дні пробувала там якось відігріватися і зрештою Юра сказав: вистачить фігньою страждати, повертайся додому! Після цього ми почали жити разом, офіційно не одружуючись вже.
В останні роки у нас був інший тип стосунків. Ти вже знаєш, що він любить, а що ні, чим дихає. Ми були дуже близькими друзями”. — ділиться спогадами Ірина.
Юрій був цікавою та неординарною особистістю, начитаним, ерудованим співрозмовником. Практично вільно володів англійською, вивчивши її фактично самостійно. Добре знав польську та чеську.
Дуже любив подорожувати, читати, передусім наукову фантастику, фотографувати, захоплювався рок-музикою.
“Юра дуже любив рок-музику. Його улюблена група це Dire Straits, це він підсадив мене на хорошу, якісну музику. Він стежив за новинками, слухав. Мав усю дискографію Muse, дуже любив Radiоhead.
Юрко був глухим на одне вухо внаслідок запалення з дитинства. Тому вдома завжди було дуже голосно. Мав дві старі великі колонки.
Музика мала для нього дуже важливе значення, він без цього не міг. Міг сидіти за компом, писати якісь серйозні програми і при цьому на повну гриміла музика.” — пригадує Ірина Беднарська.
Юрко був переконаним гуманістом та інтелігентом із чудовим почуттям гумору. Терпіти не міг агресії, тупих суперечок і нерозумних людей))
“Він був абсолютно неконфліктним. З ним взагалі було тяжко, неможливо сваритися. Як правило, якщо йому щось не подобалося, то він розвертався і йшов. Іноді хотілося виправдатись, пояснити чому я так щось зробила. Щоб він не ображався. Одного разу, пригадую, був випадок, коли я зачинила хату і не випускала його, поки ми не поговорили. Але таке, коли йому щось не подобалось у наших словах чи вчинках траплялося дуже рідко. Ми ніколи не сварилися, якщо по-серйозному.
Я думаю, що це значною мірою вплив сім’ї, у якій Юрко був вихований. Його Тато — Тарас був для нас усіх зразком і прикладом. Він був надзвичайною, ідеальною людиною: дуже терплячим, добрим. Коли його дружина, мама Юрія тяжко хворіла, часто сердилась, коли дошкуляв біль, то він ніколи не підвищував голос, завжди лише рибонько, зіронько. Мама їхня мала більш холеричний характер, вона була дуже активною.
Ми згадуємо про Юру мабуть щодня, він завжди ніби поруч з нами”. — розповідає Ольга Вербицька, дружина старшого Юркового брата Сергія.
Коли Юрій зірвався з гори і отримав травму ноги, він нарешті здійснив свою давню мрію і завів собаку — ердель-тер’єра Альпа, якого дуже любив і неодноразово брав його з собою в гори.
Багато людей, які знали Юрія Вербицького, відзначають, що до Революції Гідності він не надто цікавився політикою. Хоч за словами дружини Ірини, Юрко завжди уважно стежив за подіями в країні.
Першим досвідом громадської активності для нього стала участь у Живому ланцюзі Соборності 1990 року, який простягнувся з Франківська через Львів аж до Києва. Юрій навіть потрапив на камеру, що зафільмувала ту вікопомну подію.
Коли в 2004-му спалахнула Помаранчева революція, Юрій теж не залишився осторонь. Брат Сергій пригадував:
“Ми зі співробітниками і Юрком неодноразово їздили також Помаранчевий майдан. Брали робочий УАЗик, завантажували в нього мішок рису, гречки, старі, але потужні геологічні спальники і віддавали це на Майдан. В Києві жили в гостинці інституту і ходили приймати участь у протестах”.
Майдан
3 грудня 2013 року Юрій Вербицький успішно захистив у Києві дисертацію на отримання вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук. Тоді ж вперше потрапив на Майдан. Пізніше в грудні разом з колегами знову поїхав на Майдан, де залишався впродовж десяти днів.
За словами дружини, коли почалися протести Юрій постійно стежив за подіями, дивився інтернет, телевізор.
«Юра опинився на Майдані абсолютно свідомо. Для багатьох, особливо жінок, Майдан почався, як обурення у відповідь на те, що побили дітей. А Юра бачив за цими подіями початок чогось набагато більшого. Він передбачав, що це буде крах системи». — розповідає Ірина.
«Юрко дуже перейнявся Майданом. Раніше він ніколи не приймав участі у наших дискусіях на політичні теми, які точилися на роботі регулярно. Коли ми починали розмовляти про політику, не раз це навіть переростало у сварки, він одразу вставав і йшов геть. Але коли почався Майдан, особливо коли побили студентів, все враз змінилося», — розповідає друг і колега Василь Прокопишин.
У Києві Юрій часто зупинявся у свого друга Романа Миханіва. Вночі чергував на барикадах. Казав, що рішення приїжджати на Майдан на ніч було свідомим, адже саме тоді в центрі Києва залишалося найменше людей. Як пригадують колеги Юрка, вони приходили на Хрещатик і дивилися, на якій з барикад найменше людей. Там і залишалися. Чергували усю ніч, очікуючи на можливий штурм беркута, аж поки не починало ходити метро і не підтягувалися кияни.
Юрко допомагав побратимам-революціонерам сконструювати требушет — метальний інструмент, з допомогою якого можна було метати бруківку і коктейлі “Молотова” на дальшу відстань.
За спогадами Романа Миханіва, вони разом ходили на розмови до силовиків і представників «антимайдану». Юрій намагався з ними говорити, переконувати.
Старший брат Юрія Сергій Вербицький розповідав:
«Юрко був неагресивний. Абсолютно толерантний і поміркований. Неодноразово казав, що не може нічого “рубати з плеча”. Ми навіть з ним сперечалися через це. Був хорошою людиною. До патології чесним. Якщо він у чомусь був переконаний, то максимально толерантно намагався пояснити це опонентам».
Останнього разу до Києва Юрій поїхав 18 січня перед Водохрещем. Сказав рідним, що мусить їхати до Києва, бо там зараз дуже мало людей. І якщо люди не будуть масово виходити, то є велика ймовірність того, що Майдан розженуть.
У ніч поранення Юрій на Майдані був сам. Приїхав пізно ввечері 20 січня, допомагав розносити чай і канапки. Між 2 і 3-ю годиною ночі 21 січня він був поранений в ліве око уламками світло-шумової гранати.
Юрієві надали першу медичну допомогу у медпункті Будинку Профспілок, після чого громадський активіст і член Ради Майдану Ігор Луценко відвіз його до Олександрівської лікарні.
Як було встановлено слідством, ще з 9 січня 2014 року телефон Ігоря Луценка прослуховували співробітники МВС. Так само, можна здогадатися, слухали й інших активістів Майдану.
Тоді ж, отримавши від міліції інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, керівник організованої злочинної групи Чеботарьов О.Е. наказує своїм “тітушкам” їхати до Олександрівської лікарні і чекати там Луценка з ціллю викрасти, катувати та залякати Ігоря і пораненого, який приїде разом із ним.
Найняті Чеботарьовим бандити-тітушки, близько 3-ї години ночі викрали майданівців просто з кабінету лікаря і на мікроавтобусі відвезли їх спершу в ліс біля с. Проліски по трасі Київ-Бориспіль, де впродовж кількох годин били і катували. За словами Луценка, щойно “тітушки” дізналися, що Юрій Вербицький зі Львова, його почали бити з особливою жорстокістю.
Луценко розповідав у суді: «Я чув, що його почали дуже сильно бити. Він кричав, просив цього не робити, намагався їх переконати. Казав, що у нього травмована нога, просив їх, щоб вони не били по нозі. Але вони не зважали і продовжували катувати Юрія. Я знаходився приблизно за 20 метрів, але періодично навіть на такій відстані чув його крики».
Над ранок 21 січня 2014 злочинці привезли побитих майданівців у один з гаражів у Дарницькому районі Києва, в якому продовжували жорстоко катувати.
За матеріалами слідства, гараж злочинцям надав водій мікроавтобуса Віктор Тиднюк, який втік з-під домашнього арешту, інсценізувавши власне викрадення та смерть, і зараз переховується у Росії.
Ввечері того ж дня, 21 січня, обох майданівців вивезли і викинули у лісі поруч з селом Гнідин Бориспільського р-ну Київської області. Ігор Луценко зумів вийти до людей і врятуватися.
Тіло Юрія Вербицького знайшли зранку 22 січня тіло Юрія місцеві лісники на лісовій просіці за 500 метрів від асфальтної дороги, що веде до Гнідина.
Згідно з висновком судово-медичної експертизи, Юрієві Вербицькому було завдано надзвичайно тяжких травм:
Зламані ліва рука і 13 ребер, перелом тіла грудини в 4-му міжребер’ї з внутрішнім крововиливом. Закрита травма грудної клітки. Травми внутрішніх органів.
Спина і груди у численних синцях і крововиливах. Ноги, особливо гомілки також у суцільних синцях і битих ранах, які утворюються внаслідок тривалих ударів по одному місці (тоді лопається шкіра і утворюються відкриті до м’язів рани). На обличчі та голові численні сліди ударів та катувань.
У ту ніч температура опустилася до -10 нижче нуля. Юрій Вербицький загинув, не маючи жодних шансів самостійно вибратися з лісу і попросити про медичну допомогу.
За словами адвоката Сергія Вербицького Євгенії Закревської:
“Дуже важливим є той момент, що з великою ймовірністю Вербицького викинули вже без свідомості. Адже, якщо людина замерзає у свідомості, то перед тим вона, намагаючись зігрітися, приймає позу ембріона. Вербицького ж знайшли обличчям вниз, як ніби його так і кинули. Юрій навіть не випростав руку, яка, коли його кидали в сніг, опинилась під грудною кліткою. Ми знаємо, що в нього зламана половина ребер — рука під ребрами спричиняє додатковий біль. Стопи ніг повернуті, він не намагався впиратись ними в землю, щоб підвестися чи хоча б кудись рухатись. Це дає підстави вважати, що Вербицький на час замерзання і на момент, коли його кинули в лісі, був уже непритомний.
Також про це свідчить відсутність зледеніння на вусах, під носом і на віях: якби Юрій дихав якийсь час після того, як його покинули, утворилася б волога і вона зледеніла б.
Тобто шансів вижити у нього не було. Мороз був у вбивць таким самим знаряддям вбивства, як ломик чи дошки у гаражі.
Якби він фізично міг підвестися — він би підвівся, якби він міг повзти до дороги — він би це зробив. Юрій Вербицький — досвідчений альпініст, можна сказати, спеціаліст з виживання в екстремальних умовах. Але вбивці свідомо і холоднокровно позбавили його щонайменшої можливості на порятунок”. — резюмує Євгенія Закревська.
Розслідування справи щодо викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького почалося одразу після Майдану. На сьогодні слідством встановлено, що винними у даному злочині є щонайменше 15 осіб.
Під слідством знаходяться шість обвинувачуваних. З них в СІЗО перебувають двоє: один з організаторів та координатор злочину Олександр Волков, а також “тітушка” Сергій Мисливий. Волкову 16 квітня 2021 р. був винесений вирок суду — 9 років ув’язнення. Захист обвинуваченого подав на апеляцію.
Більшість підозрюваних втекли і знаходяться в розшуку.
Детальніше про викрадення і вбивство Юрія Вербицького, а також розслідування цієї справи можна прочитати у статті “Перша смерть. Вбивство Юрія Вербицького”.
Юрієві Вербицькому було 50 років… Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Вічна пам’ять і шана Герою!
