Юрко Вовкогон:
“Єдиний шанс для нас виграти цю війну — це бути ефективнішими за москалів. Людей у них більше, ніж у нас. Ми не можемо розтрачати наших людей. Ми можемо здавати територію, крок за кроком. Навіть потрібно її здавати, заманюючи противника у пристрелені місця. Але в нас мають бути набагато менші втрати, ніж у москалів. Тільки так ми можемо виграти цю війну.”
Юрко Вовкогон — воїн, політолог, поет, культурний менеджер, досвідчений піарщик, який все життя популяризує і просуває в маси українську культуру. Багато років працював прес-секретарем мистецького об’єднання “Дзига”, був куратором багатьох мистецьких фестивалів.
Впродовж крайніх років працював проектним менеджером найбільшої міжнародної організації для розвитку молоді YMCA. Разом з однодумцями реалізував і став піар-менеджером амбіційного і масштабного проекту — Молодої опери Ukraine — Terra Incognita, присвяченої українському співаку і воїну, солісту Паризької опери Василеві Сліпаку.
Але за своєю суттю Юрко, передусім, революціонер і воїн.
Брав активну участь у протестах, які увійшли в історію під назвою “Україна без Кучми”, Помаранчевому Майдані, згодом був на Революції Гідності, в 2014–2015 добровольцем воював на сході у ДУК Правий Сектор.
З перших днів повномасштабної російської агресії Юрко захищав Україну у складі 80-ї ОДШБр. 30 червня отримав тяжкі поранення обох рук і ноги внаслідок обстрілу ворожого “Граду”. На щастя, побратими вчасно зупинили кровотечу і евакуювали його до медиків. Попереду тривалий процес лікування і реабілітації.
За особисту мужність, виявлену під час захисту України, Юрко був нагороджений орденом “За мужність ІІІ ст.”
2 роки тому в межах проекту «Моя боротьба за незалежність» ми записали велике і цікаве інтерв’ю з Юрком для Музею Гідності у Львові. Зараз ми знову зустрілися, цього разу у львівському шпиталі. Розмовляли звісно ж про війну, поранення і наші шанси на перемогу.
* * * * *
24 лютого я чекав, коли припиниться паніка. Відвіз жінку з дітьми в село аби вони були подалі від великих інфраструктурних та військових об’єктів. На третій день пішов у військомат, мені якраз і задзвонили вже. Прочекав там цілий день. Військомат навіть хотіли закривати тоді, бо закінчились бланки, так багато було добровольців. Я розказував усім, що маю бойовий досвід, одразу вирішив мобілізуватись у кадрову частину. Взагалі я вважаю, що час добробатів уже минув. Більше того, зараз необхідно створювати зовсім нові підрозділи, укомплектовані натівською технікою і підготовлені за натівським стандартами. Хоча тут справа, навіть, не стільки в техніці і озброєнні, як у роботі з людьми. Армія — це люди і зброя. Зброю дістати найлегше, а перебудувати спосіб мислення і підхід до людей — це найважче. І цього нам найбільше бракує зараз.
Ніби кажуть, що зараз вже мобілізовано дуже багато людей, і що якраз не вистачає зброї…
Найбільше не вистачає вміння користуватися людьми, а не зброєю… З технікою поводитись легше, ніж поводитись з людьми. Відношення до людей у нас дотепер найбільша проблема, у нас дотепер «советская армия». До людини ніхто не придивляється, ніхто не бере до уваги її навики. Просто для галочки людей пересувають туди-сюди. І саме через оце невміння спілкуватися з людьми, невміння знайти їм відповідне застосування, невміння берегти людей у нас великі втрати. А ми не можемо собі це дозволити.
Чому ми по-великому рахунку не готувались серйозно до повномасштабної війни впродовж попередніх 8-ми років? На мою думку причина дуже проста і банальна: це передусім корупція, а також безвідповідальність тих, хто був при владі.
Єдиний шанс для нас виграти цю війну — це бути ефективнішими за москалів. Людей у них більше, ніж у нас. Ми не можемо розтрачати наших людей. Ми можемо здавати територію, крок за кроком. Навіть потрібно її здавати, заманюючи противника у пристрелені місця. Але в нас мають бути набагато менші втрати, ніж у москалів. Тільки так ми можемо виграти цю війну. Якщо ми будемо ефективніші і якщо людські втрати будуть меншими.
Не факт, що у нас менші втрати, ніж у них. Наша пропаганда мусить говорити, що вони менші. Я надіюсь, що так і є, але питання в тому наскільки вони менші… У них банально більші мобілізаційні потужності.
На мою думку немає жодного сенсу кидати необстріляних хлопців з тієї ж тро на першу лінію. Друга-третя спочатку, але не одразу під обстріл.
Мені розповідав знайомий, що один з їхніх хлопців, коли вони через кілька днів після прибуття на Донбас потрапили під масований артобстріл в районі Білогорівки, збожеволів… Запанікувати ти можеш, хоч в штани накласти, це нормально в таких умовах. Головне не підставляти інших.
Після мобілізації нас повезли на базу в Черкаській області, де нас просто промаринували цілий місяць без жодної підготовки. Тиждень чекаєш талончика на черевики, другий тиждень ти чекаєш талончик на бронежилет, третій тиждень на зброю… Це було найтяжче, бо я думав, що 26-го прийду у військомат, а 27-го ми виїдемо десь на передову. Тим більше, що екіпірування — каску, бронежилет,кілька комплектів форми, навіть карабін я мав повністю ще з 2015-го.
Зброю потім фактично довелося освоювати самим.
Я потрапив до роти вогневої підтримки. Ця рота складається з гранатометного взводу, взводу важких кулеметів і протитанкового взводу. Я якраз був у гранатометному взводі.
Мені прийшла повістка аж у травні, коли я вже третій місяць, як воював і два місяці як отримував з/п…
Після місяця підготовки нас відправили в Миколаївську область, на межу з Херсонщиною в район Березнегуватого. Там стояли на блокпостах, увесь час були артобстріли, хоч відносно гарячих боїв на той час там вже не було.
Далі нас перекинули в напрямку Кривого Рогу, а звідти 8–10 травня на Донбас. Ми опинилися в районі Білогорівки, що неподалік Лисичанська. Противник тоді стягував туди максимум своїх сил, намагався форсувати річку Сіверський Донець.
О так, я думаю всі пригадують чим закінчилась тоді для росіян та спроба перейти річку в районі Білогорівки. Тоді ваша арта їх повністю розбила…
Там не лише артилерія 80-тки була, по них тоді била уся арта, яка тільки була в тому районі. Там все відбулося дуже правильно. Єдине, що було неправильним це те, що такі речі, як Білогорівка повинні були бути спланованими наперед, а не випадковими. Маю на увазі, що вони зуміли кинути понтони, перейти вже частково на наш берег, і лише після цього ми почали їх накривати. І дуже добре, що ми змогли їх вибити.
Чи правильно я розумію, що в сучасній війні головну роль відіграє артилерія, РЗСО і безпілотники? Точніше правильне, ефективне координування їхньої роботи між собою, коли оператори бпла виявляють і передають ціль, а артилеристи по ній відпрацьовують.
Так і мушу сказати, що це дуже добре працює у росіян, ефективніше, ніж у нас. Їхня артилерія дуже грамотно працює у спайці з Орланами. Лишається надіятись, що наші трохи їх винищили вже.
Як ти отримав поранення?
Поранення я отримав у Лисичанську. Нас перекинули туди наприкінці червня, коли наші вже відійшли з Сєвєродонецька. Ми були поруч з територією склозаводу, від масованих арттилерійських обстрілів ворога ховалися у підвалах багатоповерхівок. В них звичайно була дуже велика перевага в артилерії там…
Як рота вогневої підтримки ми розміщалися трохи далі за передньою лінією наших окопів. Як гранатометники ми працювали по позиціях ворога. Дальність ураження гранатомета — 2 кілометри і його доброю властивістю є те, що він може працювати з-за чогось по навісній траєкторії. Питання лише в точності і в тому аби хтось коректував цілі.
Поранення я отримав внаслідок обстрілу з «Граду» 30 червня. Ми якраз виїхали з укриття, бо москальська піхота почала заходити в наші окопи і треба було по них працювати. І або ж нас засік зверху їхній безпілотник, або ж ми просто попали випадково під їхній сліпий обстріл. Вони на той час методично, по квадрату вже все прострілювали там всю територію, всі перехрестя і всі місця, які їм здавалися підозрілими. Пораненим тоді був лише я, і добре, що в мене при собі було 4 турнікети. Я хочу передати нашим хлопцям: не треба легковажити, необхідно мати при собі хоча б 4 штуки на кожну кінцівку. Сучасна війна це не ближні стрілкові бої, коли тебе умовно поранили однією кулею і ти сповз у окоп та накладаєш собі джгут. Зараз працює артилерія, коли біля тебе розривається міна, то осколки влучають по всьому тілу. У мене були перебиті одразу 3 артерії — на двох руках і на нозі. Сам собі накласти турнікети я не міг. Врятувало те, що хлопці швидко прибігли і що в мене при собі було 4 турнікети. Це мене врятувало, бо інакше я б стік кров’ю. Мене перевезли на точку евакуації, звідти в Краматорськ, а вже згодом до Львова.
Зараз Юрка чекає тривалий процес лікування і реабілітації. Мають пересаджувати 6 см кістки на руці. На нозі та правій руці, де дуже роздроблені кістки, ще кілька місяців стоятимуь апарати Ілізарова. Загалом процес реабілітації за прогнозами триватиме до 1.5 року.
Як на твою думку розгортатимуться бойові дії в найближчі кілька місяців? Нещодавно колишній головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі Джеймс Ставрідіс сказав, що на його думку через 4–6 місяців війна перейде у стан замороженого конфлікту з подальшим створенням мілітаризованої зони між двома сторонами. Як це було внаслідок Корейської війни 1950–1953рр.
Я погоджуюсь, мабуть, із такою думкою. Я не є професійним військовим або ж екстрасенсом, як Арестович, який називає себе військовим аналітиком. Я випускник політології і говорити можу хіба що виходячи з власного досвіду учасника добровольчого руху у 2014–2015 роках, а також подій крайніх місяців, у яких мені довелося приймати участь. І аналізуючи новини, які надходять з фронту.
Виходячи з цього, мені таки видається, що через кілька місяців війна дійсно перейде у певну тривалу і затяжну фазу. Сподіваємось, що наші зможуть принаймні відвоювати Херсон і хоча б частково Причорномор’я.
Головним завданням, як я розумію і як це бачать наші західні партнери, є максимальне виснаження росії. А також очікування змін в самому російському суспільстві, або швидше в оточенні самого путіна. Вони сподіваються на те, що ці кгбісти пожертвують путіним, поставлять замість нього іншого покидька, але завдяки цьому трохи відхрестяться від цієї війни, принаймні на деякий час вона їм буде невигідна.
Україна ж наразі може лише стримувати і виснажувати росію. Бо у випадку, якщо ми почнемо перемагати, маю на увазі якісь радикальні успіхи, то тут існує реальна загроза атомної війни. Я не думаю, що вони вальнуть одразу атомною бомбою, а спершу спробують підірвати нашу АЕС, списавши це на якесь українське дрг. Такий варіант не виключений. І саме з таких міркувань, я думаю, як тільки ми почнемо перемагати, захід буде нас стримувати. Вони не хочуть заганяти психопата у глухий кут.
Китай, на мою думку, зараз в найбільшому прикупі. Він може навіть неофіційно допомагати їм трохи зброєю, в обмін на якісь преференції для китайців у росії. Але коли росію добиватимуть, то він може зайти зі свого боку з гарним обличчям, як гарант миру. Між ними навіть може бути щось на кшталт таємної угоди, згідно якої росія відмовляється від своєї сфери впливу у Казахстані, Узбекистані та інших країнах Середньої Азії.
Багато українців щойно тепер прозрівають, коли побачили, що собою являє сучасна російська імперія. Хоч те, що вони творять зараз, вони робили і 100 років тому. Це проблема, яка не вирішується і відповідно буде повторюватись. Але дякуючи підтримці, яка надходить до нас з цілого світу, маю на увазі передусім озброєння, боєприпаси, зараз ми, напевне, знаходимось у найкращій ситуації за останні тисячу років. Сучасна росія — це імперія, а імперії можуть або розширятися, або розвалитися.
____________________________________________________________
Розмовляла Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
