Медик Майдану і волонтерка Світлана Сидоренко:
“20 лютого я забігла у Жовтневий. Там у медчастині вже лежали троє вбитих майданівців. Я взяла наплечник, шолом і бронежилет, який зняла з одного з цих мертвих хлопців... І знову пішла на Інститутську…”
Світлана Сидоренко — медик-волонтер Майдану, координатор медпункту у КМДА. Організатор і керівник «Волонтерської сотні», яка вже понад 7 років займається допомогою пораненим українським військовим.
За фахом — інженер-технолог, хоч за спеціальністю працювала дуже мало через складну ситуацію, яка спонукала у 90-х шукати інші можливості заробляти на життя. Після навчання у Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, тривалий час жила у Дніпрі. Через 16 років повернулась на рідну Львівщину. Одружена, має трьох дітей.
Світлана пройшла усю Революцію Гідності, стояла біля витоків створення Медичної служби на Майдані. 18 лютого постраждала від кулаків та кийків беркуту. А 20 лютого, знявши у Жовтневому палаці бронежилет з одного із вбитих майданівців, самовіддано побігла рятувати поранених побратимів на Інститутській…
Після агресії Росії і початку бойових дій, Світлана стає ініціатором створення та керівником однієї з найдієвіших львівських волонтерських організацій — «Волонтерської Сотні», яка за час свого існування надала допомогу сотням українських солдат. «Волонтерська сотня» також опікується пораненими і після того, як вони залишють стіни шпиталю. Допомагає з ліками, коштами на реабілітацію, юридичною підтримкою в судах. У перший роки війни Світлана особисто регулярно їздила на схід. Кожна історія пораненого воїна назавжди залишила свій слід у її серці.
Кілька разів нам доводилось переривати інтерв’ю: емоції переповнювали, а від спогадів на очах нашої співрозмовниці з’являлися сльози…
Революція Гідності для Світлани Сидоренко розпочалася з перших днів, коли вона приєдналася до протесту спершу на львівському, а через короткий час і на київському Майдані.
-На першому ж віче у Львові я вирішила, що хочу стати волонтеркою. Підійшла до намету, де реєстрували бажаючих, зголосилася, вони записали мої дані, але я побачила, що поставились досить скептично, мабуть через мій вік, адже там більшість були молодими, студентами. На 24-те листопада я записалась на автобус до Києва. Але мене так і не взяли, сказали що замість мене їде хтось інший. Я тоді одразу ж поїхала на вокзал і взяла квиток на нічний поїзд до Києва. Наступного ранку я вже була на Майдані, побачила групу людей, за мовою впізнала, що це львів’яни, підійшла познайомилась. Тоді, зокрема, ми познайомились із Сашком Лабецьким, згодом нас вже було десь 12–15 осіб, ми почали триматися разом. Поставили коло «Глобуса» пластмасовий столик, кияни почали приносити нам продукти: хліб, сало, ковбасу. Я стояла різала, робили канапки.
З 25-го листопада Світлана лишилася в Києві. Постійно була на Майдані, ходила на пікети під суди. Пригадує, що ввечері напередодні розгону студентів піднялась догори Інститутською і побачила звідти, що до Майдану і Хрещатика стягують велику масу «беркутів». Було повно автобусів і міліцейських машин.
Я підійшла до двох мерсів, біля яких стояли силовики у новому екіпіруванні і запитала:” Що ви тут робите, пацани? Чого це вас так багато?”
А один з них відповідає: “А мы пришли вас защитить”.
Від кого «защитить»? Від дітей? Насправді на Майдані тоді було більше дітей і студентів, ніж дорослих. Він не встиг нічого мені відповісти, напарник заштовхнув його в машину.
В Києві у Світлани живе свекруха і пізно ввечері того дня вона поїхала до неї помитися і відпочити.
Посеред ночі мені прийшло смс що побили дітей які лишились на Майдані… до ранку я тоді так і не заснула. А зранку поїхала на Майдан Незалежності.
Там було страшно. Було дуже багато беркуту, отої чорноти. Як ворони на полі після бою…
Я пішла до Михайлівського і почала шукати знайомих. Ввечері побачила Тараса Качора — лікаря зі Львова, з яким ми раніше познайомились. Він ходив і шукав помічника для себе. Питає в мене:
- Ви боїтеся крові? Чи зможете допомогти мені при потребі надати першу допомогу?
- Зможу, -відповідаю, -навіть “шапочку Васільєва”, якщо потрібно накладу. Причому я знаю, що не кожен лікар це зможе.
Ми зустрілися зранку наступного дня 1 грудня. В мене тоді не було навіть наплічника. Нам біля Михайлівського видали пакети, в яких були пластир, декілька бинтів, анальгін, активоване вугілля і йод. І по пляшечці води. Одразу ж там на місці намалювали червоні хрести на білих футболках.
По дорозі до нас приєдналися двоє чоловіків, один з них — лікар з Києва запропонував ще щось купити, передусім для очей, бо може бути газ. По дорозі ми купили в аптеці краплі для очей, маски, затарились пляшками з водою.
Коли почалося протистояння на Банковій, Світлана з колегами побігли туди. Вони зайшли не зі сторони Інститутської, а з боку Адміністрації Президента, тобто в тил міліції. Пригадує, що там було дуже багато автобусів, беркуту, попереду було чути крики і медики побігли туди.
Беркутівці стукали палицями по щитах, нагнітаючи атмосферу ще більше. Це було досить моторошно. Вже кидали газові гранати. Маски, які ми купили, швидко закінчились. Ми капали в очі краплі. Коли закінчилась вода, то я побігла в будівлю, де колись була стара адміністрація президента. Там сидів Мустафа Наєм і тер червоні очі, у які потрапив газ, було ще кілька людей. Я набрала воду, підійшла до Наєма, закапала йому очі. Робила як вміла, надавати такого плану допомогу мене раніше не вчили. Знову пішла на вулицю. Там якраз виступав Порошенко. Потім з’явилися хлопці з ланцюгами, вони махали ними в бік міліціонерів.
Потім на моїх очах беркути пішли в наступ. Вони розкинули тих молодих хлопців ввшників і почалося пекло. Не знаю, скільки це тривало. Дві? Три години? Може більше.
Я затягла декількох хлопців у під’їзд одного з будинків недалеко від АП. Там всередині вже були медики, які надавали першу допомогу.
Пам’ятаю, як пізно ввечері я почула, як хтось стогне у одному з дворів на Банковій. Я побачила, як беркутівець бив чоловіка. Одному, здається, вдалося втекти, а іншого повалили на землю. Я чула, як ті, що б’ють кричать: «Чого ти сюди прийшов?» Тоді я вперше усвідомила, що це були пси. Хоча ні, собаки не такі. Це якісь звірі. Його дуже сильно били…
Мені ледь вдалося його підняти. Це був дуже великий чоловік одягнений у коричневу куртку-дубльонку, яка була уся в крові. Він був страшенно побитий, уся голова була закривавлена. Я дотягла його до під’їзду, де були медики, сперла на перила і покликала когось щоб допомогли. Вискочили двоє хлопців у футболках з хрестами, завели всередину. Його треба було вести до швидкої.
На вулиці в той час ще били людей. Ми якраз вийшли і я побачила, як вони знову бігли, озвірілі, немов бики, яким показують червону шмату.
Вони побачили нас і один з них з матюками побіг у наш бік, а я мов заціпеніла і не можу рухатися. Він навіть замахнувся вдарити, а йому хтось кричить: ти що не бачиш — це жінка? Будеш її бити? «Буду, -відповідає той, -і тебе також буду». Поруч з’явився міліціонер, здається полковник. Він зупинив його і каже: «Навіть німці поранених не стріляли, а давали їм вижити». Той беркутівець з матюками лишив нас і побіг. Я повела цього чоловіка у бік, де стояли швидкі. Чути було, що там б’ють автомобіль швидкої, згодом мені казали, що побили навіть медиків. Коли беркути відійшли назад, то лікарі забрали цього чоловіка.
Згодом, коли все трохи заспокоїлось, і на зміну вийшли інші медики-волонтери, Світлана з колегами поїхали додому до одного з лікарів, з яким вони познайомились тоді на Банковій.
Медпункт у КМДА
Медпункт у захопленому приміщенні Київської міської держадміністрації почали організовувати одразу ж пообіді 1 грудня 2013р. Ініціаторами його створення стали Степан Андрійців і Юрій Ковальчук. Туди одразу ж почали приносити ліки.
Цей медпункт входив до складу Медичної служби Майдану, штаб якої знаходився у Будинку Профспілок.
2 грудня Світлана Сидоренко разом з Тарасом Качором прийшли в КМДА і приєдналися до медиків-волонтерів.
Невдовзі Світлана почала виконувати обов’язки координатора цього медпункту.
Я формувала графік чергових лікарів. Обдзвонювала їх сама, з’ясовувала коли і на яку годину людина може вийти. Дехто дзвонив сам і казав, коли може приїхати і чергувати. Зміна переважно тривала 12 годин. Якщо це були лікарі з інших міст, то вони зазвичай лишалися на декілька днів. Пам’ятаю родину медиків з Козятина, які про першому ж дзвінку лишали все і приїжджали. Вони дуже нас виручали. Більшість медиків були з Києва. Усі завжди чекали, коли прийде Надія Тарануха — сімейна лікарка. Вона знала безліч цікавих історій. Ще був хірург Віталій, який також возив дрова на Майдан. Вдома він казав, що має другу роботу, а насправді йшов на чергування на Майдан. Він був з нами усі ці місяці.
За столом у медпункті в КМДА завжди хтось сидів на прийомі. Вночі просто сидів волонтер, а лікаря викликали при необхідності.
Ліки нам приносили звичайні люди. Дехто підходив і запитував, що потрібно купити і їм давали список, дехто купував сам і приносив. Одного разу чоловік приніс коробочку, там виявились якісь психотропні препарати. Нам вони були не потрібні, то я передала їх у штаб. Ми вели облік у журналі.
Основний склад ліків був у Будинку Профспілок. Медикам видавали їх на запит і при потребі. У нас на місці в КМДА був необхідний мінімум ліків.
Під сходами ми кинули кілька матрасів, затягнули це шторами і лікарі після чергування могли там відпочити.
За ширмами поставили розкладачки, де при потребі проводились необхідні маніпуляції, можна було поставити крапельницю.
Пам’ятаю, що одного разу привели тітушку, якого відкапували від передозу алкоголем. Пізніше він залишився у нас в КМДА і стояв з нашими хлопцями в охороні.
Коли почалось загострення і бої на Грушевського, то в КМДА чергувало вже багато лікарів. Бувало, що на зміні в приміщенні було 5–10 медиків.
Окрім того були польові бригади, які виходили надавати першу допомогу безпосередньо на Майдані та на Грушевського. Їх створили ще 2 грудня з ініціативи Тараса Качора. Медики у польових бригадах мали на собі салатового кольору жилетки з червоним хрестом.
Безпосередньо в КМДА ми організували операційну, у якій проводили термінові нескладні операції.
Іншого виходу в нас не було. Особливо після двох випадків, коли я відправила постраждалих в лікарню, а їх там вже чекали. Врятувало їх лише те, що з пораненими їхала наша охорона з КМДА. На щастя, їм вдалося втекти і більше в лікарні я людей не відправляла.
Натомість ми відправляли людей лікуватися на приватні квартири, в місця, облаштовані при церквах і монастирях. Декого переправляли на Львів. Ми не вірили тоді нікому.
У нас було дуже багато хірургів, анестезіологів. Допомогу надавали і дуже кваліфіковану.
16 лютого ми були змушені залишити КМДА. Це була вимога, здається посередників з ЄС, що міська влада повинна працювати. Ми перебралися тоді в Будинок Профспілок. Нам з Мартою Дацко поставили завдання організувати там операційну. Там була курилка на третьому поверсі. Малесенька прохідна кімнатка. Я вважала, що найкраще зробити десь на першому поверсі. На місці кухні або кафе, яке на подив увесь час там продовжувало працювати. Але мене не послухали і зробили операційну на 3-му.
Як координатор медпункту, я приймала участь у засіданнях Штабу Національного спротиву, що діяв у КМДА. Там не раз доводилося відстоювати наші потреби. Якось прийшов Тягнибок і я йому кажу: у нас є 10 мобільних бригад, тож нам потрібно щонайменше 10 касок і бронежилетів. Через кілька днів нам привезли 4 броніка і пластикові каски.
На віче я практично не ходила. До політиків, які виступали зі сцени я не мала довіри. У мене навіть була своя охорона, бо я завжди кудись влізала.))
18 лютого
18 лютого зранку я поїхала на околицю Києва, щоб привезти спеціальну шафу для дезинфекції інструментів. Повернулася і тут дзвонить наша медик Наталія Назар, яка пішла разом з колоною, і каже, що в неї закінчується перев’язувальний матеріал. Що там страшне твориться. Ми з Сашею Конашем побігли в Профспілки, набрали всього і поспішили туди.
Там на перехресті (Шовковичної та Кріпосного) вже стояли спалені вантажівки, на дахах сиділи беркути. Вони почали стріляти в нашу сторону. Було багато осколочних поранень. Я повела одного хлопця в Будинок офіцерів. Там вже було багато поранених. Повертаючись назад, в провулку Кріпосний я побачила в арці при вході в двір постраждалого хлопця і почула, як кричать: «Медика!» Беркут вже на той час погнав людей, і він опинився в тилу. У нього була розбита голова, сильна кровотеча. Я наклала пов’язку, так звану «шапочку Васильєва». Його повели до швидкої, привели іншого пораненого. Я тільки почала перемотувати йому голову, як туди прорвався беркут. Вони схопили його і потягли кудись. Ми вибігли на вулицю і почали втікати. З усіх боків біг беркут.
Я забігла у якийсь під’їзд і заховалась там. Переді мною туди забігли ще якісь хлопці. Через якийсь час у під’їзд ввірвалися беркутівці. Частина з них побігла сходами догори, а троє кинулись до мене і почали бити. Били мене довго. Пам’ятаю я кричала їм: За що ви мене б’єте? Почула лише відповідь кулаків. Вони розривали на мені куртку, жилетку з хрестом. Їм не вдавалося здерти мені з голови каску, пристібнуту ремінцем, то вони її розтрощили просто у мене на голові.
Коли вони зрозуміли, що я жінка, то один з них сказав: «Это же женщина». А другий йому у відповідь: «Это не женщина, это шмата». З цього слова я зрозуміла, що один з них точно був львів’янин.
Вони поводили себе, як дикі звірі. Не лише били, а роздирали і шматували усе на мені: одяг, наплічник. Били кулаками, палицями, по голові, тілу. Мені здалося в один момент, що мені вибили зуби, але на щастя вони лишились на місці.
Хоча мушу сказати, що той хто сказав: «Це ж жінка» після цього вже не давав їм мене бити. Потім вони просто взяли і викинули мене з того під’їзду.
Ті беркутівці не зрозуміли, мабуть, що на мені був під курткою бронежилет. Він мене і врятував тоді значною мірою. Під ним шкіра була природного кольору. В інших місцях — чорною.
Мене раніше ніколи в житті не били. Було відчуття ніби я груша. Коли вони мене викинули, то мені здалося, що я ніби перекинулася через себе і впала з усієї сили на коліна. Я перед цим якраз повернулась з дому і мала нові джинси. Падіння було таким сильним, що в коліна і долоні мені впились камінці. Потім у мене довший час не заживали і гнили коліна…
Мене підняла якась бабуся. Вона показала на вікно на четвертому поверсі у будинку навпроти. І каже: це ось та вас здала. Я дивлюсь, а там якась жінка. І вона кричала: «До, это я вас сдала!» Вона нас проклинала, кричала щось. А потім до беркутів сказала: «Ребятушки, там 14 бандитов в этом подъезде спряталось».
З під’їзду почали витягувати хлопців, я нарахувала, що їх дійсно було 14. Я не знаю, чи вони живі… Деякі з них намагались перечити беркутам, пробували вирватись. То їх кинули просто там на землю і добивали палицями і ногами. Потім їх закидали в автозак, який був там недалеко.
Я багато разів впродовж наступного року приїжджала до Києва і ходила туди. Розпитувала людей, наклеювала оголошення, писала свій номер телефону. Намагалася знайти тих хлопців, дізнатися чи вони вижили. Один хлопець розповів мені, що також був у цьому під’їзді, але йому відкрили двері і дали сховатися у одній із квартир. Він згадував, що беркути стукали у двері зі страшною силою. Ми думали, що коли вони зараз вивалять двері, то ми будемо усі летіти у вікна.
Я помалу пішла в Кріпосний провулок, там ходили беркутівці. Вони зачищали все. На дорозі лежала пара — чоловік і жінка. Вони їх кудись забрали.
Двоє беркутів підійшли до мене, запитали чи мені погано, що я тут роблю? Потім вони мене обшукали, знайшли бронежилет, зняли його з мене, допомогли одягнути куртку і пішли. Я поволі дійшла до Будинку офіцерів. Там лежали тіла вбитих, поранені. Звідти уже всіх евакуйовували, в Маріїнському було повно тітушок.
Я розуміла, що сама звідти не виберусь. До мене підійшов знайомий лікар Микола Сивак і запитав, що я тут роблю і хто мені наказав сюди йти? А я нічого не можу відповісти.
Потім до мене підбігла журналістка і оператор, вони запевнили мене, що не знімають…
А через 10 хвилин в паніці дзвонить моя мама і кричить: Світлано, ти побита, синя стоїш біля Маріїнки! Я їй кажу: ні мамо, я в КМДА, то хтось схожий на мене просто.
Виявилось, що той оператор таки все писав і вони встигли це в інтернет скинути.
Колись так було на Грушевського, я просила журналістів не знімати мене, бо чоловік тоді не знав, що я там. А вони зняли і мої тоді побачили, що я на Груші.
Сивак тоді знайшов машину і мене ще з двома жінками вивезли звідти. По дорозі той жигуль ще трясли і били тітушки, але якось вдалося доїхати до Михайлівського.
Я почала шукати і видзвонювати наших: Івана Жолобана, Аню Конаш, Наталку. Дозвонилась до Ані, виявилось вона також заховалась у якомусь під’їзді, де її побили. У неї навіть було наскрізне поранення.
Пізніше я знайшла своїх, ми з Анею пішли на вулицю Прорізну, там нам зробили перев’язку: мені праву ногу перемотали, їй — ліву. Ще коли йшли там, то побачили що в деяких дворах було повно беркуту.
Після цього недалеко від Лядських воріт, навпроти Прорізної на тенісних столах ми розгорнули імпровізований медпункт. І просто там надавали першу допомогу пораненим. Вже повним ходом йшов штурм Майдану. Було дуже багато людей з вогнепальними пораненнями. Пам’ятаю хлопця, якому куля розрізала щоку, на щастя більше нічого не зачепила. Ми відвели його в операційну в Профспілках. І за короткий час Будинок Профспілок підпалили, почалась евакуація. На майдані тоді не було багато людей…
Відпочити зовсім знесилені пішли о пів на четверту ранку. Я заснула і просто вирубалась.
20 лютого
Зранку 20-го лютого мене підняв телефон. Дзвонила Наталя Назар. «Потрібні швидкі! У нас дуже багато поранених. Світлано, де Ви є?» -кричала вона.
Я скочила на ноги, все тіло боліло так, що тяжко було ходити. Я попросила Олену Іванчук, щоб вона мене вколола і вирішила йти туди. Наші медики Наталя Назар та Іван Жолобан ночували на квартирі і теж побігли на Інститутську. Самостійно, хоч у нас в КМДА таке не практикувалось, щоб мобільні бригади йшли без дозволу старшого.
Я вибігла без нічого: без ліків, без наплічника. Добігла до мосту через Інститутську. Біля Жовтневого був «Беркут». Вони стріляли по нас. Недалеко від годинника лежав поранений чоловік. Ми з якимсь хлопцем розірвали на ньому одяг, зробили як могли перев’язку, а потім інші поклали його на щит і понесли на Майдан.
А потім наші знову пішли в атаку. Я не бачила ні в кого з наших хлопців зброю. Вони йшли зі щитами. Стріляли по нас! Але беркут почав відступати. Чому? У них була така вказівка?
У нас не було ні нош, ні медикаментів. Тож я забігла у Жовтневий палац. Там у медчастині вже лежали троє вбитих майданівців. Я взяла наплечник, шолом і бронежилет, який зняла з одного з цих мертвих хлопців… Я не знаю, хто це був. І знову пішла на Інститутську…
Я спокійно перейшла через вулицю на правий бік до готелю «Україна».
Перший раз я усвідомила, який це був ризик значно пізніше — 10 березня.
Я підняла очі на готель і побачила людей десь на 10 поверсі. Мені здалося тоді, що вони стріляли. На 9-му були оператори, які знімали.
Коли був смертельно поранений Віктор Чміленко ми з Іваном Жолобаном підбігли до нього. Далі підійшов Євген Воленко. Іван кричав мені, що треба канюля (перехідник). А в мене її не було, пакет з ліками розірвався і мабуть десь випало. Я ніколи в житті раніше не бачила, щоб у людини так швидко скорочувалась і зникала вена. За секунди ось ця виразна синя вена перетворилась на ледь помітну лінію.
Пригадую, що раптом якийсь чоловік поруч різко вхопив мене за жилетку і смикнув. Я впала на коліна і кричу: «Що ви робите?» А за мить я побачила, що на те місце, де я щойно була, прилетіло дві кулі…
Пам’ятаю світловолосу дівчину, яка рвалась на передову. Вона була в стані афекту, пробувала знімати з себе одяг. Я схопила її і повела в сторону «України». Можливо тоді вбили її хлопця або ж когось із її знайомих…
У той момент поранили когось із медиків «Червоного Хреста» (Романа Котляревського — прим. авт.). До речі, я помітила ще на Грушевського, що «Червоний хрест» завжди тримався на кілька десятків метрів позаду. Не знаю, чому так. Можливо у них такий наказ був.
Потім я відійшла трошки нижче, хлопці якраз відтягли ще одного пораненого, я підійшла до них. Досі не знаю, хто це був. (Юрій Андрушков з Дрогобича — прим. авт.) Здається, я його потім на щиті разом з тими хлопцями й несла. Вже під мостом в мене почали підкошуватися ноги, підбігли якісь майданівці, підхопили.
Після 20-го у нас ще був проведений з’їзд медиків, але його зірвали люди, які прийшли, засвистіли тих, хто виступав. Думаю, що винен у цьому Мусій. Такі як він не були зацікавлені у проведені справжньої медичної реформи. Він хотів свою реформу. Я зустрілася з ним трохи пізніше з приводу одного хлопця, якому була потрібна допомога, але він не був зацікавлений у тому, щоб якось допомогти. Мені взагалі здається, що його нічого окрім власної кар’єри не цікавило.
10 березня у мене трапився перший зрив. Я просто почала плакати, це був якийсь психоз. Тоді приїхали син з дочкою, і я пішла до психолога, яка працювала у Жовтневому. Вона працювала зі мною зо дві години, виводячи з того стану. Того ж дня я поїхала додому, Майдан для мене завершився.
Але якась внутрішня напруга мене далі не відпускала. Я відчувала, знала, що буде війна…
Волонтерська Сотня.
Світлана згадує, як на початку липня 2014 року разом з чоловіком поїхала у львівський військовий шпиталь (Військово-медичний клінічний центр Західного регіону) і сказала, що оскільки вона має досвід роботи медиком-волонтером на Майдані, то хотіла б допомагати пораненим тут у госпіталі.
Керівництво шпиталю на таку ініціативу відповіло відмовою. Але Світлана не відмовилась від свого задуму.
Пізніше я поїхала до Києва, бо в нас з медпункту в КМДА лишилися ліки, які дуже були потрібні на сході. Ми пакували і передавали їх на Харків, іноді навіть я довозила їх туди, а вже звідти виїжджали хлопці і забирали їх.
В Червоноармійську я вперше побувала ще 22 квітня 2014 року, коли возила допомогу.
Дозвіл на створення при нашому шпиталі Волонтерської Сотні мені довелося вибивати через Київ. Я поїхала до столиці, пішла у військовий шпиталь, зайшла до волонтерів, які там вже працювали. Зустрілася з Наталею Воронковою, яка сказала, що потрібно пробувати через міністерство. З її допомогою ми тоді зв’язалися з Міністерством Оборони і вони нам дали дозвіл.
Так 14 липня 2014 року була створена «Волонтерська сотня».
Після повернення до Львова, ми з боєм переконали адміністрацію шпиталю виділити нам невеличку кімнатку на КПП, де ми й почали нашу діяльність.
У нас на стіні висіла дошка, де були розписані відділення, поранені, які там лікуються і графік волонтерів, закріплених за тим чи іншим відділенням чи поверхом.
На початку у нас було дуже багато волонтерів, які хотіли допомагати, але згодом сформувався кістяк, який витримав усі 6 років.
За мною були закріплені операційні, реанімація і окрім мене в принципі туди не ходив ніхто. Це була одна з умов І. Гайди. (Іван Гайда на той час очолював Військово-медичний клінічний центр Західного регіону — прим. авт.)
Керівництво шпиталю було до нас не надто привітно налаштоване. Був випадок, коли з Одеси до нас перевезли двох поранених хлопців із страшними пролежнями. У них гнило фактично все тіло. Це свідчило про те, що там про них належним чином не піклувалося. Наталка тоді запитала у мене: що робити? І я сказала, що потрібно про цей випадок публічно написати, бо якщо цього не зробити, то такі ситуації повторюватимуться.
Через 20 хвилин після того, як ми запостили про цих хлопців на нашій фб-сторінці, мені подзвонили зі шпиталю і почали вимагати видалити пост. Я відмовилась. Потім дзвонив ще високопоставлений чиновник з міської влади і теж просив забрати допис. Я також не погодилась. Наступного дня мене попросили зайти до Гайди. Там також були юрист і кадровик зі шпиталю і ще один незнайомий чоловік, потім з’ясувалося, що він з СБУ. Гайда почав на мене кричати, але я сказала йому, що він не має права цього робити, що я не зробила нічого протизаконного. СБУшник почав розказувати, що я порушила кримінальну статтю про нерозповсюдження і неоприлюднення особистих даних. Ми почали з ним сваритися. Я сказала, що звернусь до адвокатів і на тому якось закінчилось.
Один із цих поранених Олег Фомін помер у 2017 році, лишилась дружина ідві донечки.
З іншим Сергієм Новаком ми довгий час продовжували спілкування, хотіли відправити його на лікування за кордон. Але не встигли… Сергій помер минулого року.
У «Волонтерську сотню» на Чехова небайдужі приносили не лише гроші, продукти чи необхідні речі для поранених у госпіталі. Там також збирали допомогу, яку згодом відвозили військовим на фронт. Спочатку їздили разом із волонтерами організації “Рабів до раю не пускають”, потім почали організовувати поїздки самостійно, переважно їхали до хлопців, які служили у медроті, що належала до Нацгвардії.
«Волонтерська Сотня» продовжує підтримувати і тих хлопців, яких виписали додому. Допомагають з юридичною підтримкою, реабілітацією, медикаментами, грошима.
Кошти нам переказували або приносили особисто, особливо багато у перший рік. Хоч я не любила цього. Мені легше було провести людину, яка хотіла допомогти, напряму до пораненого. Я не могла підійти до пораненого і сказати: сфотографуйся з отією штукою, чи зі шкарпетками чи що там ми йому передали, бо мені треба відзвітувати.
Мені дуже шкода, що ми досить пізно почали вести документацію і звітність, бо особливо в перший рік навантаження було таке, що не вистачало ні часу ні ресурсів.
Було дуже тяжко, коли телефонували рідні хлопців, які загинули чи зникли безвісти у котлах, потрапили у полон. Я не раз знесилена у відчаї просто плакала. Бо я не є Господь, а тут люди дзвонять і просять: “Допоможи! У мене пропав син”. А що я могла зробити? Це було дуже тяжко, неможливо було розірватися і працювати одразу на всіх напрямках.
Не раз о 6-й ранку я їхала з дому, а верталася після 10-ї вечора. Декілька разів бувало, що знесилена засинала біля комп’ютера.
Потім мене підтримала волонтерка Алла Чонгар з Тернополя, яка займалася полоненими і безвісти зниклими. Я почала передавати цю інформацію їй.
У 2018 році у мене був пік психологічного і фізичного вигорання. Кілька разів були ситуації, коли я просто сідала і починала плакати від надміру емоцій.
Ми зробили багато для того, щоб таки запрацював реабілітаційний центр у Клевані. Нам вдалося домовитись, щоб окремих поранених брали у чудовий реабілітаційний центр в Луцьку, який утримує протестантська церква. Декому оплачували реабілітацію в приватному центрі в Модричах біля Трускавця.
Зараз, через пандемію я набагато менше їжджу до шпиталю, але фінансово надалі допомагаю багатьом. Просто ніде цього не афішую.
Останній рік я фактично відпочиваю, порівняно з напругою, у якій довелося жити починаючи з 2014-го.
Навесні 2020 року, коли через пандемію розпочався карантин, «Волонтерська Сотня» була змушена залишити приміщення у шпиталі і згорнути там свою стаціонарну діяльність. Офіційним приводом стало те, що у цій кімнаті на прохідній облаштують пост для проведення температурного скрінінгу.
Світлана говорить, що волонтери вивезли речі, які лишалися на той час і згодом ще довго роздавали їх пораненим. У шпиталь і надалі постійно ходить її колега — волонтерка Наталія Арестова.
Робота тилового фронту продовжується! Адже війна триває і майже щодня на фронті є втрати. Поранені, їхні сім’ї потребують не лише фахової допомоги лікарів, а й підтримки кожного з нас, допомоги у реабілітації, як фізичній так і психологічній задля максимально повноцінного повернення до життя. І значною мірою вони отримують такий шанс завдяки самовідданості таких волонтерів як Світлана Сидоренко та її колеги.
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
