Передумови і початок Революції Гідності: Євромайдан.
Революція Гідності стала визначальною подією у новітній історії України. Спонтанні і мирні акції протесту, які почалися восени 2013 року через відмову тодішнього керівництва держави в особі президента Віктора Януковича і уряду Миколи Азарова підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, швидко перетворилися на всенародний здвиг і справжнє пробудження української нації, на кількамісячну боротьбу українців за своє право на людську гідність і свободу. А також на справжню війну народу зі злочинною системою, яка поставила собі за мету встановити авторитарний поліцейський режим із реальною перспективою поглинання Росією України як незалежної держави.
В 2013-му році в тому, що в Україні назріває черговий Майдан мало хто сумнівався. У лютому 2015 року мали відбутися президентські вибори, і ситуація, яка склалася в країні впродовж трьох років перебування при владі Віктора Януковича, неприховано вказувала, що просто так він з посади не піде. Досвід фальсифікації виборів 2004 року, що зрештою призвів до Помаранчевої Революції, яскраво демонстрував, що повністю підконтрольна владі ЦВК «намалює» саме ті результати, які були потрібні президенту Януковичу і його оточенню.
Але, зрештою, до 2015 року чекати не довелося. Напруження, яке зростало в країні впродовж останніх років, поглиблене розчаруванням втрачених можливостей після Помаранчевого Майдану, всепоглинаюча корупція, сваволя міліції, беззаконня, рейдерство, що не давало жодної можливості відчувати себе захищеним — усе це стало каталізатором, який призвів до вибуху народного гніву.
Очевидною була узурпація влади членами так званої «сім’ї» та представниками найближених до В. Януковича бізнесових і політичних кіл. Велику загрозу існуванню незалежної української держави ніс також проросійськи налаштований уряд, залежний від фінансової підтримки Кремля.
Міністерство освіти під керівництвом одіозного Дмитра Табачника запустило процес перегляду трактування української історії у навчальних закладах, тривало витіснення української мови з інформаційно-культурного простору.
3 липня 2012 року, після ухвалення Верховною Радою одіозного закону «Про засади державної мовної політики», який передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 %, почалися масові протести і голодування активістів на сходах Українського дому в центрі Києва. Ці події отримали назву “Мовний Майдан”.
В Україні регулярно відбувались мітинги і акції протесту, організовані здебільшого опозиційними партіями, передусім «Свобода» і «Батьківщина», лідерка якої Юлія Тимошенко була засуджена до 7 років позбавлення волі і ув’язнена в Качанівській колонії в Харкові наприкінці 2011 року.
У квітні 2013 активісти політичної партії «Демократичний альянс» почали пікети біля резиденції Януковича Межигір’я, а також влаштовували акції на дорозі, по якій президент їздив на роботу у АП. Учасників цих протестів неодноразово затримували. Так лідера партії “Демальянс” Василя Гацька та керівника київського осоредку Максима Панова було заарештовано на 5 і 7 діб за участь в акції протесту біля Межигір’я. У червні 2013 Максима Панова знову арештували за те, що він стояв на узбіччі по шляху руху кортежу президента з плакатом “Янукович, геть з Києва”. На членів партії здійснювався регулярний тиск, відкривали кримінальні справи.
Репресії і тиск з боку влади, обмеження свободи слова і спроби запровадження цензури в свою чергу дали відчутний поштовх для згуртування усіх опозиційних політиків, громадських активістів, журналістів і звичайних небайдужих громадян. Усіх, хто не бажав миритися із дедалі більшим обмеженням демократичних свобод і мовчки спостерігати за побудовою авторитарного режиму в державі.
Останньою краплею стала несподівана заява прем’єр-міністра Азарова про відмову підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
“Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони, і дію рішення Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2013 р. “Про підготовку до підписання проекту Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони.
Відновити активний діалог з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами СНД щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків з метою збереження та зміцнення спільними зусиллями економічного потенціалу держави”, — йшлося у розпорядженні уряду, опублікованому у четвер 21 листопада 2013 р.
Особливо шокуючим це рішення стало з огляду на те, що впродовж останніх місців у змі, в тому числі провладних, тривала нагонка і пропаганда, що угода таки буде підписаною. Для багатьох українців угода про асоціацію була напряму пов’язана зі сподіваннями, що наша держава дуже повільно, але все ж рухається в бік західно-європейської демократичної спільноти.
Коротка хронологія головних подій впродовж перших днів Євромайдану.
21–22 листопада 2013
На знак протесту проти відмови уряду продовжувати підготовку щодо підписання угоди про асоціацію з ЄС, пізно ввечері 21 листопада люди вийшли на Майдан Незалежності в центрі Києва. Вони відгукнулися на пост журналіста Мустафи Найєма в Facebook і самоорганізувалися за допомогою соцмереж.
Опівночі біля стели на Майдані Незалежності зібралося майже 2 тисячі осіб. Підтримати активістів прийшли також опозиційні політики: лідери “Батьківщини” Арсеній Яценюк, “Удару” Віталій Кличко, “Свободи” Олег Тягнибок та екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко.
В різних регіонах України, обурені призупиненням підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС, люди теж виходять на мітинги в ніч з 21 на 22 листопада.
Зокрема, небайдужі прийшли на акцію у Львові, в Ужгороді, Харкові, Донецьку, Івано-Франківську та Луцьку.
Студенти Львова під час нічного Євромайдану оголосили про створення координаційної ради “Львівський Євромайдан” та оголосили про початок акцій громадської непокори.
Ніч біля стели на Майдані Незалежності в Києві провели близько 150 чоловік.
На Майдан люди виходили з різних причин. Для когось першопричиною був захист проєвропейського вектору розвитку України і недопущення подальшого входження до сфери впливу Кремля. Для інших основним мотивом став захист загальнолюдських цінностей і свобод. Хтось із самого початку прагнув зміни влади, яка на той час вже давно втратила легітимність в очах значної частини суспільства. Опозиція вбачала у протестах свій шанс і сподівалась на політичні зміни у державі. А когось просто дістала сваволя міліції, шалена корупція і відсутність будь-якої перспективи і впевненості у завтрашньому дні.
Сама назва «Євромайдан» вперше з’являється 22 листопада у соцмережах. Вона швидко стає популярним хештегом у твіттері та загальновживаним терміном на позначення першого етапу Революції Гідності.
Вдень комунальники під охороною «беркуту» розміщують на Майдані металеве огородження та дерев’яні різдв’яні будиночки.
Попри заборону суду на проханння КМДА встановлювати намети і різноманітні кіоски та навіси на Майдані Незалежності до 7 січня, ввечері 22 листопада протестувальників стало ще більше — в центр Києва виходить близько 5 тисяч осіб. Намети, які спробували встановити протестувальники, зніс Беркут. Це були перші сутички майданівців із силовиками.
Пізно ввечері того ж дня 22 листопада на Європейській площі почали встановлювати сцену для виступів опозиційних політиків на віче 24 листопада.
Мітинги 22 листопада відбулися також у Львові, Чернівцях, Сумах, Вінниці, Кривому Розі, Харкові та Донецьку.
Зокрема у Львові студенти пройшли кількатисячною ходою через центр міста від ОДА до університету ім.Івана Франка. Одним із тих, хто очолив колону був історик і викладач Українського католицького університету Богдан Сольчаник. Через три місяці 20 лютого 2014 року Богдан загине від беркутівської кулі на Інститутській.
Дорогою до колони приєднувалися перехожі. Студенти скандували: “Приєднуйтесь до нас!”, “Революція!”, “Не хочемо у Росію”, “Студенти за Європу!”, “Єс — ЄС!”. Акція протесту продовжилась велелюдним віче на площі перед пам’ятником Івана Франка.
24 листопада
Відбулася хода “За Європейську Україну!” і велике віче на Майдані Незалежності, найбільше за часів президентства Януковича. Участь у ньому прийняли за різними оцінками від 60 до 150 тисяч людей.
На мітингу, що відбувся на Європейській площі, одноголосно прийняли наступні рішення:
- вимагати відставки уряду М. Азарова за зраду національних інтересів та ухвалення рішення про відмову від курсу на європейську інтеграцію;
- вимагати від Віктора Януковича негайно скасувати рішення уряду Азарова про відмову від підписання угоди про асоціацію з ЄС;
- припинити політичні репресії, звільнити Юлію Тимошенко;
- відновити курс на європейську інтеграцію та підписати угоду про асоціацію на саміті у Вільнюсі.
“У разі відмови президента виконати свої конституційні обов’язки та непідписання Угоди, домагатися імпічменту президенту Януковичу за державну зраду та закликати всі демократичні країни світу негайно застосувати персональні санкції проти Януковича та представників його корумпованого режиму”. -йшлося у резолюції, зачитаній на мітингу.
Також ухвалено рішення вимагати проведення 27 листопада 2013 року позачергової сесії Верховної Ради, на якій терміново розглянути та ухвалити всі необхідні євроінтеграційні закони
“У разі неспроможності Верховної Ради ухвалити необхідні закони, відмови парламентської більшості голосувати за них, домагатися розпуску парламенту та проведення позачергових виборів народних депутатів”, -заявив зі сцени Євромайдану член партії «Батьківщина» Олександр Турчинов.
На Майдані Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, потім майданівці рушили на пікетування Кабінету Міністрів, де відбулися зіткнення з беркутівцями.
Учасник цього віче історик Ярослав Грицак так описував свої враження:
“Я стояв у натовпі, слухав та обмінювався відгуками з тими, хто стояв поблизу. Більшість із них — молодь і середній клас. Поки з трибуни виступали Луценко, журналісти (Сюмар, Наєм, Портніков) та Карпа, реакція була добра. На політиків реагували зі скепсисом. Враження, що, крім Луценка, опозиційні лідери мають нас за дурніших за себе і намагаються змусити нас вдруге увійти в ту саму річку — Майдан 2004-го. Вони не розуміють, що за дев’ять років люди таки помудрішали і хочуть нової, якіснішої політики. Багато (якщо не більшість) хоче не повернення старої опозиції до влади, а хоче нової країни.
Висновок: опозиція хоче підмінити Євромайдан-2013 на вибори-2015 р. Ми ж маємо змусити зробити її навпаки: нехай зараз, 2013-го, вона покаже нам, що має з чим перемагати у 2015-му. Нехай вона розкаже, як збирається реалізувати європейське майбутнє України. Нехай покаже 2–3 сторінки стратегії: що робитиме, коли прийде до влади.
… Вражає брак європейської символіки. Наша невелика група зі Львова була чи не єдиною, яка йшла під європейськими і синьо-жовтими прапорами. Тому нас було легко побачити і впізнати (за це окрема подяка львівським бізнесменам, які про цю символіку подумали і її зорганізували перед виїздом). Абсолютна більшість учасників Євромайдану несла партійну символіку, і лише невеличка меншість — українські національні прапори”.
В той же день провладна “Партія регіонів” та “Український вибір” проросійського політика В. Медведчука за гроші і, використовуючи адміністративний тиск, привезли людей на свій анти-євромайдан у Києві.
25 листопада
На Європейській площі на початку вул. Трьохсвятительської протестувальники виявили підозрілий мікроавтобус, у якому, як з’ясувалося, знаходились співробітники СБУ, які за допомогою спецтехніки вели прослуховування. Автомобіль був оточений, всередині було знайдено апаратуру і кілька автомобільних номерів. Бійці беркуту з кийками і сльозогінним газом напали на протестувальників, намагаючись відбити у них автомобіль, з якого вели прослуховування. Відбулися сутички.
Зрештою, на місце події приїхала оперативна група МВС. Мікроавтобус був розблокований. Народні депутати від опозиції поїхали разом з оперативниками для того, щоб не допустити фальсифікації розслідування даного інциденту.
26 листопада
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили попереджувальний страйк. Вони пройшли до університету імені Тараса Шевченка, де об’єдналися зі студентами цього вузу. Потім спільною великою колоною, яка налічувала 1.5–2 тисячі осіб з гаслами «Молодь нації за євроінтеграцію», «Україно вставай, Європу вимагай», «Україна — це Європа» студенти вирушили на майдан Незалежності, де провели мітинг і пообіцяли не розходитись аж до 29 листопада.
Пізно ввечері 26 листопади два Євромайдани — студентсько-громадський і політичний об’єдналися в один. Зі сцени на Європейській площі зачитали лист Юлії Тимошенко, в якому вона, зокрема, просила зняти партійну символіку та об’єднатися.
Мітингувальники з Європейської площі перейшли на Майдан Незалежності і зібралися біля стели без партійної символіки та з великими прапорами України та ЄС.
27 листопада
Студенти кількох національних вишів провели у Києві попереджувальний страйк на знак протесту проти призупинення євроінтеграції України.
Великими колонами студенти пройшли від своїх навчальних закладів до майдану Незалежності. В руках вони несли прапори Європейського Союзу та скандували гасла: “Молодь нації за євроінтеграцію”, “Україна — це Європа”, “Майдан — не каток, Україна — не совок”.
У страйку взяли участь студенти Києво-Могилянської академії, Університету імені Тараса Шевченка, Київського університету харчових технологій, Педагогічного університету імені Драгоманова, Київського лінгвістичного університету та інших вишів.
Загалом того дня на майдані Незалежності зібралося близько 20 тисяч студентів.
Страйки також оголосили студенти у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді та інших переважно західноукраїнських містах.
Один із учасників цих маршів студент зі Львова Андрій Табінський згадував:
«Все розпочалось 24 листопада 2013 року, коли ми з друзями, однокурсниками пильно відслідковували події пов’язані з участю нашої країни у Вільнюському са мі ті, за резуль-та том якого мало відбутися підписан ня Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ми прийняли рішення їхати на Євромайдан у Київ.
Вже на той час у столиці розпочали страйк на підтримку євроінтеграції студенти Києво-Могилянської академії та КНУ ім. Тараса Шевченка, але ми були першими студентами зі Львова, які оперативно відреагували на початок такої акції. Адміністрація та викладачі факультету підтримали нас у цьому.
Втомлені, невиспані, голодні, але з революційним настроєм та прагненнями, дружньо попрямували до пункту призначення — на Майдан Незалежності. Тоді ми ще не знали, що ця площа стане на деякий час практично нашою домівкою, де ми відстоюватимемо свою громадянську позицію.
Кожного ранку ми розпочинали свій страйк біля певного столичного вузу, адже не всім київським студентам дозволяли мітингувати. Проте після кількох годин страйку під дверима їхніх альма-матер вони приєднувались до нас.
Потім ми колоною прямували до пам’ятника українському кобзарю, Тарасу Григоровичу Шевченкові, де продовжували мітингувати. Далі, звичайно, дорога вела на Майдан Незалежності. Спільними зусиллями ми підняли на страйк студентів Київського національного лінгвістичного університету, Київського національного економічного університету, Київського політехнічного інституту. Пікетувати Київський національний медичний університет ім. О.О. Богомольця допомагала нам українська співачка Руслана Лижичко, яка, до речі, була з нами на Євромайдані від першого дня.» (Опубліковано у збірнику матеріалів за результатами круглого столу «Революція Гідності: очікування та здобутки України на шляху до Європи»).
29 листопада
В день саміту у Вільнюсі на честь підписання договору між Європою та Україною молодь вирішила створити символічний ланцюг єдності, який мав би проходити від Києва до кордону з Польщі. Маршрут відбувся через Житомир, Рівне, Львів, Шегині, через кордон і до польського прикордонного пункту Медика. На акцію вийшло близько 300 тисяч людей різного віку.
Цього ж дня у Вільнюсі Янукович офіційно відмовився підписувати угоду про асоціацію з ЄС, що викликало нову величезну хвилю обурення в суспільстві. Протести на Майдані набрали нового виміру. Вимоги змінюються з “Янукович підпиши!” на “Банду — геть!” Ввечері того ж дня активісти Євромайдану ухвалили резолюцію з вимогою відправити у відставку президента України Віктора Януковича. Відповідну резолюцію зачитала зі сцени на Майдані Незалежності співачка Руслана Лижичко.
Влада відповіла міліцейським терором.
В ніч на 30 листопада беркутівці дуже жорстоко і криваво розігнали приблизно 300–400 людей, переважно студентів, які лишилися тієї ночі чергувати на Майдані Незалежності. Зранку кадри кривавого розгону нон-стоп транслювали усі ЗМІ та поширювали в соцмережах.
Усім свідомим українцям стало зрозуміло, що межу перейдено і 1 грудня на вулиці Києва вийшли сотні тисяч, а за деякими даними понад мільйон обурених людей. Центр столиці повністю перейшов під контроль народу. На майдані почали будувати стаціонарне наметове містечко. Так почалися боротьба українців за свою гідність і свободу, що тривала три довгих зимових місяці.
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
