Максим Попов. Пам’ять як зброя.
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
Максим Попов — киянин, медик-волонтер Червоного Хреста України, менеджер. Керівник меморіального історичного проекту “Книга пам’яті полеглих за Україну”. Один з медиків Майдану, які 20 лютого працювали на передовій лінії вогню на Інститутській. За виявлений героїзм нагороджений орденом “За Мужність” ІІІ ст.
Окрім активної участі у Революції Гідності, Максим вже 7 років робить надзвичайно важливу справу — допомагає зберегти пам’ять про наших сучасних Героїв — полеглих учасників російсько-української війни.
У липні 2014 року Максим започаткував проект «Книга пам’яті». На сьогодні це — найповніший і найавторитетніший онлайн-ресурс, на якому зібрано та систематизовано інформацію про понад 4400 українських воїнів, які віддали життя за Україну.
Максим та його команда працює повністю на волонтерських засадах, постійно додаючи та доповнюючи інформацію в «Книзі пам’яті», спілкуючись з рідними і побратимами загиблих, щодня переживаючи трагедію війни. Те, від чого дуже багато з нас воліли б відмахнутися, сховатися, не пускати всередину, забути як страшний сон…
“Коли я в 2014 році розпочав працювати над збором інформації про полеглих, створенням цього сайту, я був один. Зараз у нас є команда, якій я дуже дякую, адже у цій нагороді є частинка кожного”, — сказав Максим у жовтні 2020-го під час нагородження орденом «Народний Герой України».
Максим — цікава та різностороння особистість, захоплюється подорожами, походами в гори, катається на гірських лижах. Окреме місце серед його зацікавлень та хоббі займає історична реконструкція, якою він захопився ще в 1995р. Тематика — найрізноманітніша: Козаччина, Наполеонівські війни, Перша та Друга світові війни, В’єтнам та ін. На реконструкцію подій Кримської війни неодноразово їздив до Криму (ще до його окупації), а в 2009 аж у Південну Африку, де відтворювали події англо-зулуської війни.
З початку протестів на Майдані Максим брав в них активну участь.
- Переломним моментом для мене стала загибель Нігояна. До цього я був звичайним учасником революції — приходив, допомагав, приймав участь у віче. Але після його смерті вирішив: мій час настав, треба активніше діяти. Тому і прийшов до Товариства Червоного Хреста України. Дивно, але ми прийшли з Ромчиком одночасно, без попередньої домовленості. (Роман Котляревський — це давній друг Максима, який був тяжко поранений 20 лютого 2014р. на Інститутській в той момент, коли вони з Максом та іншими колегами евакуйовували поранених — авт.)
Діяльність Червоного Хреста на Майдані в основному полягала в роботі «в полі», були сформовані 4 бригади, які регулярно (через день або раз в три дні) заступали на чергування. Крім безпосереднього надання допомоги на місці, медики ЧХ під час загострень та активних сутичок евакуйовували поранених до найближчих медпунктів чи швидких. Усі вони мали спеціальну уніформу — яскраво-червоні костюми та сумки чи рюкзаки із медикаментами та перев’язувальними матеріалами.
З самого ранку 18 лютого Максим разом зі своєю бригадою ЧХ заступив на чергування. Його група працювала на перехресті Шовковичної та Інститутської, облаштувавши імпровізований медпункт біля скляної будки ДАІ.
Коли почалися сутички, Максим надавав безпосередню медичну допомогу постраждалим на місці, евакуйовував їх до швидких. Також намагався рятувати від побиття людей, не раз стаючи між ними і силовиками. Є яскраве фото, на якому Максим тримає жінку, яку намагається вдарити кийком ввшник. Макс згадує, що її було складно втримати, бо в запалі боротьби ця жінка рвалася у бій!
В один з моментів, коли внутрішні війська відступали, двоє їхніх солдатів спіткнулися і впали. На них набігло чимало протестувальників і ледь не забили до смерті. Максим з колегою Романом Котляревським кинулись тоді витягати міліціонерів. Постраждалих ввшників передали їхньому командиру.
Того дня представникам Червоного Хреста ще не раз довелось надавати допомогу силовикам. Допомагати усім сторонам конфлікту — один з принципів діяльності цієї міжнародної організації.
Взагалі, на Майдані медики Червоного Хреста неодноразово виступали своєрідним буфером між сторонами, водночас стримуючи гарячі майданівські голови від необдуманого ризику і рятуючи людей від надмірної жорстокості міліції. Шляхом переговорів і переконання їм не раз вдавалося виривати полонених майданівців з автозаків та рук “беркуту”.
Після обіду, коли почалась зачистка Інститутської, “беркут” погнав людей аж до барикади біля верхнього виходу з метро Хрещатик. Вся вулиця була буквально всіяна тілами покалічених і закривавлених людей. Частина поранених заховалися у під’їзді одного із будинків. Саме там медики-волонтери знайшли їх, почали надавати допомогу та усіма можливими способами виводити звідти, щоб передати до швидких чи відвести у безпечне місце.
- Це відео було зняте навпроти Нацбанку, коли беркути людей вже добивали… І ось цих добитих нам і зносили. Там страшні рани були: різані, скальповані, голова в основному. Багато літніх людей… — згадував Максим.
Коли беркут змусив людей відступити до Майдану, група Максима опинилася в тилу біля Жовтневого палацу. Тоді вони також були змушені надавати медичну допомогу постраждалим силовикам.
- Коли пішла атака, ми вважали, що це кінець… Але ж чомусь вони зупинились. Хоча, судячи з розкладу сил, зруйнувати Майдан тоді було не важко. Але ж… Не знаю чому, можу лиш припускати. Спочатку бравади було багато, але коли ми винесли першого 200-го, вони почали відступати, потім був другий. Крім цих 200-х було щонайменше троє 300-х від куль. Був вогнепал — дріб, пневматика. Але серед них не було беркутів. Бо ці п#дараси (вибач) стояли позаду ввшників. Загиблі були ВВшниками. Поранені, з якими ми працювали теж. А “беркут” ховався в другому ешелоні.
На Майдані того дня Максим залишався приблизно до 4 години ночі 19 лютого. Поранених тоді було дуже багато, адже увесь цей час тривав штурм наметового містечка, палав Будинок Профспілок. На кілька годин пішов поспати додому до колеги командира їхнього загону Тараса Логінова, що жила поруч з Майдан, але з самого ранку знову повернувся на чергування.
- Тієї ночі мене ледь не роздавив пожежний автомобіль, який заїжджав під Профспілки. Там такі стовпчики стоять, щоб не паркуватись, а я переймався щоб машина їх не зачепила, коли заїзджала на тротуар, і став поруч зі стовпчиком. Але чи то з дурісті, чи то від втоми не подумав, що машина велика і водій просто мене не бачить… Коли він вже практично на мене наїхав і притиснув до стовпчика, я почув матюки нашого колеги Ігоря Сімутіна і встиг відскочити.
А наступний день — 19 лютого я геть не пам’ятаю. Мені згодом Рома розказував, що було 19-го… — розповідає Максим.
20 лютого зранку усіх медиків-волонтерів Червоного Хреста підняли по тривозі. Максим з колегами прибігли на Інститутську. В складі мобільної групи, до якої, окрім нього, входили Роман Котляревський, Леонід Федоровський і Денис Хоусон працював безпосередньо під кулями на Інститутській, надаючи допомогу пораненим і допомагаючи евакуйовувати їх та загиблих до готелю «Україна».
Зокрема, Максим із колегами виносив тяжко пораненого в ногу хмельничанина Вячеслава Заречнюка. Після цього надавав допомогу пораненому в груди Василеві Михалку з Дрогобича. Просто на тротуарі по правій стороні Інститутської, під прикриттям майданівців зі щитами, медики зупинили кровотечу, наклали пов’язку, і згодом евакуювали Василя до готелю.
Коли медики Червоного Хреста вчергове прибігли на передову, на тротуарі біля парапету, що знаходиться нижче виходу з метро “Хрещатик”, лежав смертельно поранений Герой Небесної Сотні Устим Голоднюк — 19-річний юнак у трагічно відомій голубій оонівській касці.
У момент, коли Максим та його колеги схилились над Устимом, беркутівська куля влучила в ногу медика-волонтера Романа Котляревського. Цей момент був зафіксований на відео CNN.
На записі видно, що Роман підвівся буквально за секунду до того, як отримав поранення. Можна припустити, що цілилися в голову або груди. Стріляли в беззбройну людину, в медика Червоного Хреста! Пораненого Романа терміново поклали на ноші і занесли до готелю «Україна».
Макс якось сказав мені, розповідаючи про ці події:
- Це я винен, що Ромку поранили!
- Що ти таке говориш, Макс?! В чому тут твоя вина?!
- Розумієш, нам керівник заборонив бігти на Інститутську, коли там почали масово вбивати людей, але я не послухав і побіг, а Ромка за мною…
- Ти не винен жодним чином у його пораненні. Хотілося б побачити, ЯК можна було тоді когось із вас стримати?
Після Майдану Роман Котляревський пройшов тривалий шлях лікування та реабілітації. З готелю “Україна” швидка відвезла його у 12-ту лікарню м. Києва. Там зробили першу операцію. Поранення виявилось дуже серйозним, була роздроблена кістка правого стегна. Існувала навіть загроза втрати ноги. Пізніше волонтери відправили Романа на лікування до Відня, де австрійські лікарі ще двічі прооперували його.
Максим увесь цей час підтримув друга, годинами просиджував у його палаті, приїжджав до Відня. Їхня дружба, яка розпочалася ще в 1996 році на тлі спільного зацікавлення історичною реконструкцією, стала ще міцнішою, пройшовши нові випробовування.
Про Максима Роман говорить з величезною повагою:
- Пам’ятаю, як вперше побачив його — худорлявий, світлоокий, він просто випромінював спокій і якусь незвичну, небачену до того кремезність. І ось цей спокій та непохитність я спостерігаю вже 25 років. Я взагалі не пам’ятаю, щоб Макс на когось голосно сердився чи взагалі підвищував голос. Ще однією рисою, яка мене вразила — була (і є) його здатність структурувати все що завгодно, будь-який хаос. Масиви інформації, структура організацій (клубів тощо), завдяки йому це все стає зрозумілим, впорядкованим, працюючим та красивим.
І не можна описати Макса, не згадавши ще одну його властивість. Це порядність. Бо коли я чую це слово, то завжи згадую Макса. Я впевнений, що він може бути прикладом для багатьох людей. За всі ці роки ми разом пережили багато різних моментів, як позитивних, так і досить сумних чи неприємних. І я справді щасливий, що в мене є такий друг.
На Майдан ми прийшли одночасно, не домовляючись і потім були непорушною двійкою. Навіть коли нашу группу розділили 18 лютого, ми залишились вдвох і все робили разом. Я розумію, що зараз, якщо виникне потреба, я знову стану поруч з ним.
Після того, як Романа забрала швидка, Максим перебіг до Жовтневого. Біля входу до палацу він разом з Євгеном Воленком та іншими медиками намагався реанімувати смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Йосифа Шилінга.
До пізньої ночі 20 лютого Максим залишався на Майдані. Ввечері з колегами допомагав переносити тіла загиблих з готелю «Україна» до швидких, що везли в морг. Йому досі дуже тяжко про це згадувати і говорити…
- Ми складали ввечері 11 тіл в катафалки… Сухо звучить, правда? А ЯК передати на папері те, що відчуваєш, коли ти береш людину за голову, а твоя рука входить в голову, бо потилиці взагалі немає??
Після Майдану Максим разом з іншими волонтерами почав збирати інформацію, фото та відеоматеріали, які допомогли встановити обставини, час та місце загибелі і поранення багатьох майданівців. Неодноразово давав свідчення в прокуратурі. Товаришує з батьком загиблого Устима Голоднюка. Саме Володимир Голоднюк подав його кандидатуру до нагородження орденом “Народний Герой України”.
Також Максиму доводилось спілкуватись з рідними інших загиблих на Майдані Героїв. Це дуже важко емоційно. Якось ми знайшли відео, на якому зафіксовано останні хвилини життя Героя Небесної Сотні Івана Тарасюка і Макс на одній із зустрічей показав його батьку Івана.
- Це ж моя дитина!!! Мій Іванко!!! — закричав він… — Ти не уявляєш усього розпачу тих слів. Вони досі у мене в голові звучать…
Ми неодноразово розмовляли з Максимом про життя, наші реалії чи перспективи України в найближчому майбутньому. А також про важливість пам’яті.
- Коли почалась війна, я сказав, що з часом про майданівців забудуть, бо будуть інші герої… Закінчиться війна і з часом забудуть і про сучасних героїв. Не знаю чому, але така в нас система. Чому неможливо по-іншому я не знаю. Якось ми живемо одним днем… Я не знаю що в цій державі повинно статися щоб змінити думку суспільства… Не знаю, як там у вас у Львові, але тут нічого не змінюється. Пофарбовані паркани в жовто-блакитний колір, багато людей у вишиванках, прапорці на машинах, але в мозгах змін нема…
А ще… На минулих вихідних був вечір пам’яті загиблих ДАПу. Коли під’їжджав побачив купу машин на Грушевського біля будинку, де проходив вечір, і мав надію, що всі вони приїхали віддати шану загиблим. Але ні… На вечорі було не більше тридцяти людей. А всі машини приїхали пожерти в парк. Той самий Маріїнський парк., де в лютому 2014-го вбивали та калічили людей… Так і живемо. Ми, вони, держава. Війна, мир…
Пам’ять в нас коротка… Дуже…
Сподіваюсь, що мене вистачить до кінця. Благаю Бога, щоб подбав про мене і дав доробити справу… Це моя війна… Гібридна.
