Герой Небесної Сотні Роман Точин.
Охоронець “Львівської брами”.
Роман Точин народився 6 серпня 1970 року в місті Ходорів на Львівщині. Батька, Петра Точина, не стало, коли хлопчику щойно виповнилося три роки, тож мама Романа, Олександра, виховувала його та старшого брата Сашка сама.
З 1976 року Роман навчався у Ходорівській школі №3. Був старанним учнем, з дитинства захоплювався спортом. Як згадує вчитель Василь Андрійович Ковтало: «Він був душею компанії, діти об’єднувалися навколо нього. Роман із друзями обладнали спортивний зал, де займалися важкою атлетикою, боксом, іншими видами єдиноборств. Хлопців запрошували на змагання та турніри. Роман був авторитетом серед молоді… Був обізнаним у всіх галузях та до будь-якої роботи ставився з неабиякою відповідальністю. Я не забуду ніколи, як ще у школі Ромко зацікавився арбалетом, а потім зробив його своїми ж руками».
У 1986 році Роман вступив до Львівського автодорожнього технікуму. Після його закінчення служив строкову службу в радянський армії — у хімічних військах у м. Чебаркулі (РФ). Після демобілізації опанував слюсарну, столярну та будівельну справи. Працював на будівництві та ремонтах в Україні і за кордоном — у Польщі та Німеччині. Володів німецькою та польською мовами.
У 1993 році одружився, разом з дружиною Лілією виховував доньок Олександру і Наталю. Роман обожнював дітей, проводив спільно з доньками багато часу, читав їм книги, разом вони дивилися фільми.
Роман вів активний спосіб життя. Багато займався спортом: бігав зранку, купався в озері, катався на гірських лижах. Поставив на лижі своїх дітей, а всіх друзів переконав купити ковзани.
Впродовж свого життя Роман побудував багато будинків, але найбільше він мріяв про власний дім. Зрештою, подружжя Точинів продало квартиру і почало споруджувати свій будинок мрії. На жаль, Роман загинув, не встигнувши завершити усі роботи по облаштуванню житла.
З молодості Роман займав активну проукраїнську громадянську позицію, у 2004 році брав активну участь у Помаранчевій революції, виступаючи проти масових фальсифікацій під час президентських виборів.
МАЙДАН
Після початку протестів на Євромайдані Роман також не міг лишитися осторонь. До Києва вперше поїхав після розгону і жостокого побиття студентів 30 листопада. Дружина згадує: «В той день я прийшла з роботи і збиралася готувати вечерю, а він сказав: «Вечерю не треба, зроби якісь канапки, я їду на Київ. В мене дочка студентка, хто, як не ми, поїде?». 1 грудня Роман вже був на Майдані.
Спершу Роман оселився на сьомому поверсі в Будинку профспілок. Пізніше, разом з побратимами йому вдалося знайти прихисток в затишній оселі на бульварі Лесі Українки, де їх прийняли киянки пані Ольга, Анна і Тетяна.
На революції проявилися лідерські та організаційні якості Романа, тож у грудні 2013 його призначили коментантом першої барикади «Львівська брама», що знаходилась під мостом на вул.Інститутській. Майданівці цілодобово почергово несли варту, пильно стежачи за порядком і безпекою. Не раз доводилось виявляти провокаторів і навіть представників Антимайдану. Охоронці не пускали на Майдан п’яних чи підозрілих осіб.
Товариші згадують, що Роман надзвичайно відповідально ставився до своїх обов’язків: «Ми на Майдані захищаємо свою свободу і незалежність, волевиявлення своєї правди…Ми хочемо жити в європейському цивілізованому світі. Для того ми і збираємо ці барикади — щоб закріпити бодай шматочок тієї свободи, яка існує тут, на Майдані… Ми боремось за свою незалежність, за правильний уряд, за уряд який буде дослухатись до людей, який буде спілкуватись з людьми, який буде чути народ. За порядок. За зміни в державі. За чесний уряд, за нормальні, цивілізовані відносини. Щоб бути щасливим, треба мати родину, мати кохану дружину, дітей, я так думаю. То для мене щастя моє…» — говорив Роман Точин у інтерв’ю.
Роман був у перших лавах захисників барикади на Інститутській під час штурму Майдану 11 грудня. У ту ніч захисний редут майданівців був зруйнований, але вже з наступного дня Роман повною мірою долучився до відбудови і спорудження нової, значно потужнішої барикади. Для цього використовували мішки зі снігом, різноманітні будівельні матеріали, фрагменти огорож, дошки, дерев’яні піддони, з арматури варили спеціальні металеві конструкції. Барикаду «Львівська брама» увесь час удосконалювали та намагалися зробити неприступною. Перед святами волонтери-митці її розмалювали. За особистим проханням Романа на барикаді було встановлено прапор з написом «Ходорів». Протестувальники Львівської брами називали себе найтолерантнішою брамою Майдану.
Саме Роман Точин разом з побратимом Олегом Трайдакалом, сидячи в ніч з 19 на 20 грудня на кухні, висунули ідею про юридичне оформлення Народного Віча, всю ніч обговорювали деталі (рукопис цих ідей зберігається в музеї ходорівської школи). Це був перший документ, підписаний назвою «Львівської брами».
За весь час участі в Революції Гідності додому Роман Точин приїхав лише одного разу, щоб підлікуватися — виїхав з Києва 24 грудня, а повернувся 13 січня. Це було його останнє святкування нового року та Різдва з родиною. Дружина зі старшою донькою приїзджали до нього на Майдан.
Спершу Роман і його побратими з Львівської сотні зосередили свої сили навколо охорони барикади «Львівська брама», але після початку силового протистояння з беркутівцями на Груші, вирішили взяти під контроль ще одну важливу ділянку. Після 20 січня майданівці виділили частину людей для підтримки побратимів на Грушевського і виставили пости охорони на підходах до стадіону «Динамо». Там регулярно чергували оборонці «Львівської брами», зокрема побратим Романа Володимир Жеребний.
Під час тимчасового затишшя на початку лютого, коли припинились сутички на Грушевського, Роман Точин їздив патрулювати Київ разом з «Автомайданом».
Вісімнадцятого лютого, коли силовики розігнавши «мирну ходу», погнали людей, що в паніці втікали на Майдан, захисники «Львівської брами» на чолі з Романом вимушені були відступити ближче до сцени. Там вони змогли забарикадуватися та запалити шини.
В ніч штурму з 18 на 19 лютого Роман з побратимами зуміли відібрати частину обмундирування у беркутівців. Тієї ж ночі від удару бруківкою по голові, яка залишила вм’ятину в солдатському шоломі, Роман втратив зуб. Уламками гранати йому посікло ноги.
Зранку 20 лютого беркутівці несподівано залишили свої позиції на Майдані Незалежності і почали відступати. Більш-менш організовано силовики відійшли до пішохідного мосту на Інститутській, далі вони піднялись вулицею в бік верхньої станції метро «Хрещатик», в напрямку урядового кварталу. Майдан після раптового відступу «Беркуту» пішов в атаку!
Роман з побратимами добіг до своєї барикади біля мосту, звідти сходами піднявся на оглядовий майданчик, дійшов до повороту на готель “Україна”. Побачив майданівців, які рухалися вгору Інститутською, і не роздумуючи приєднався до них. Ця невелика група відчайдухів, що налічувала приблизно 15 осіб, почала просуватися вперед по тротуару на правому боці Інститутської.
Майданівці дісталися до бетонного парапету з рекламою банку «Аркада» перед входом до станції метро «Хрещатик». В той же час спецпризначенці, які зайняли позиції на бетонних блоках і вантажівках вище по Інститутській, почали вести масований вогонь в бік протестувальників. Частина майданівців заховалися за укриттям, інші, в тому числі і Роман, присіли за деревами.
Останні хвилини життя і загибель Героя були зафіксовані на відео. Разом з побратимом Романом Вареницею вони знаходились на тротуарі, намагаючись заховатися від куль за стовбуром дерева. Точин був одягнений у чорний одяг, на голові мав чорно-білий лижний шолом. На його очах загинули четверо майданівців, в тому числі Роман Варениця, якому він за кілька секунд до загибелі передав металевий трофейний беркутівський щит у відчайдушній спробі захистити побратима.
На жаль, о 09:47 беркутівська куля калібру 7.62х39 мм влучила у скроню самого Романа Точина. Смерть настала миттєво… Поруч з Романом, впродовж кількох хвилин було вбито 7 осіб, ще декілька осіб зазнали поранень. Загалом на цьому ж місці полягли 16 Героїв Небесної Сотні.
Роману Точину було 44 роки… З Героєм прощався увесь Майдан. Труну з тілом Романа пронесли від дальньої барикади біля ЦУМу аж до «Львівської брами» через увесь Майдан. На брамі священник отець Теодозій відправив службу, під час якої на руки Романа сів білий голуб. Декілька хлопців з карабінами відсалютували в небо.
Похований у рідному місті Ходорів.
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Роману Точину було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
