Герой Небесної Сотні Микола-Олег Паньків
Микола-Олег Олександрович Паньків народився 6 лютого 1975 року в селі Липники Пустомитівського району Львівської області. Мама хотіла назвати сина Олегом, а батько на честь діда — Миколою. Так хлопець і отримав два імені. Олегу — саме так його називали вдома, довелося рости без тата. Його і молодшого брата Руслана виховувала мама Марія.
В 1992 році закінчив Солонківську середню школу. З 1993 по 1995 рр. служив у Збройних силах України — спершу в Бердянську, згодом у Рава-Руській, був водієм. Після демобілізації впродовж 3-х років продовжував служити за контрактом.
Звільнившись із збройних сил, почав працювати на фірмі брата, яка спеціалізувалася на постачанні і продажу облицювального каменю. Проживав у селі Холодновідка під Львовом. Був одруженим, разом з дружиною Лесею виховував доньку Юлю та сина Тараса.
Захоплювався полюванням і риболовлею. За спогадами близьких, був доброзичливим, веселим, відповідальним, завжди дотримувався своїх обіцянок. Був щедрим, з готовністю відгукувався на прохання про допомогу. В людях цінував чесність і порядність, патріотизм, засуджуючи тих, хто проявляв байдужість до майбутнього своєї держави.
Олег любив читати, передусім про історію України, особливо його цікавила література на тему визвольної боротьби УПА. Мріяв колись придбати дім у горах і жити у ньому разом з коханою, далеко від людей.
Майдан
У 2004 році Олег Паньків їздив до Києва на Помаранчеву революцію. За спогадами близьких, він завжди гостро реагував на будь-яку суспільну несправедливість. Не раз говорив: «Або я занадто правильний, або це життя зовсім неправильне. Щось тут треба змінювати».
З початком протестів на Євромайдані Олег знову не міг лишатися стороннім спостерігачем. Вперше поїхав на Майдан після побиття студентів «Беркутом» 30 листопада. Тоді вони разом з дружиною Лесею пробули в Києві три доби, ночували у автомобілі, незважаючи на те, що було дуже холодно.
«Для Миколи Україна була всім. Він не міг залишатися байдужим в той час, як гинули люди і вирішувалася доля країни, і свято вірив, що ми все зможемо, але не вірив, що все обійдеться без крові». — розповідає Леся Паньків.
Загалом на Майдан Олег їздив п’ять разів. Вирізнявся неабиякою сміливістю, часто знаходячись на передовій. Брав участь у протистоянні на вулиці Грушевського.
«Скільки можна молитися і співати? Вже пора щось вирішувати. Не можна стільки продовжувати бути рабами!» — пригадував слова Олега побратим.
Дружина підтверджує, що чоловік часто йшов напролом. «Не було у нього такого: “Я не зможу, я не вмію”. До цілі йшов прямо. Я знала, що він у мене безстрашний, але саме тоді я зрозуміла, що його це затягнуло. Він вже тоді казав, що то все мирно не закінчиться, буде дуже велика кров». — пригадує Леся.
На Груші був поранений друг Олега: беркутівці поцілили йому в око гумовою кулею. Товариш почав втрачати свідомість, під ногами вибухали беркутівські гранати, але Олег зумів відтягнути його у безпечне місце.
«Він завжди казав, що не має часу слухати музику на Майдані, йшов туди де кипіла робота. Коли востаннє повернувся додому, то говорив: «Мамо, там біля барикад воює лише молодь. Старші не дуже пхаються на передову. Вони вже ходять, як керівники. Був дуже розчарований, запевняв, що до Києва більше не поїде» — розповідає мати.
Повернувшись додому, Олег Паньків продав усю свою мисливську зброю, можливо, побоюючись переслідувань з боку міліції через свою активну участь у подіях на Майдані.
Також Микола часто їздив до Львова, де брав активну участь у блокуванні військової частини Внутрішніх військ на вул. Рубчака, з метою не допустити виїзду силовиків до Києва.
18 лютого, побачивши у новинах, як міліціонери та «тітушки» б’ють і розстрілюють учасників мирної ходи в урядовому кварталі, Олег Паньків без роздумів знову поїхав на Майдан. Брат Руслан пригадує, як Олег, прийшовши до нього, з порога сказав: «З чим я їду? Стільки вдома зброї було, а стою з пустими руками!»
Ніч на 20 лютого Олег провів на барикадах. Тоді він багато розмовляв із дружиною по телефону, запевняв її, що знаходиться біля сцени, хоча Леся пригадує, що не вірила йому, знаючи, що чоловік зі своїм запальним характером завжди десь попереду.
Зранку 20 лютого, після раптового відступу силовиків, Микола був одним з тих майданівців, які першими пішли в атаку. Піднявшись на пагорб до Жовтневого палацу, він опинився у складі передової групи протестувальників, яка переслідувала спецпризначенців, що відходили вздовж пішохідної алеї на лівому боці вулиці Інститутської. Майданівці минули Жовтневий палац і просувалися вперед, в напрямку так званої «сміттєвої» барикади, що знаходилась навпроти верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик». На одному з фото зафіксовано, як Микола зі щитом у руках присів біля дерева, одягнений в камуфляжну куртку, металевий шолом і чорну балаклаву.
Після того, як силовики відкрили вогонь в бік протестувальників, майданівці були змушені відступити, витягуючи поранених і вбитих побратимів. Біля 10-ї години ранку дружина Леся востаннє додзвонилася до Олега.
«Почекай, почекай. Двох хлопців поранило. Я їх витягну і тобі передзвоню. — такими були останні слова, які вона почула від чоловіка.
Далі Олег Паньків перебігає на протилежний, правий бік вулиці Інститутської, де допомагає евакуювати в готель «Україна» пораненого Володимира Мовчана. Потім разом з побратимом Андрієм Юркевичем витягує тяжко пораненого Володимира Гончаровського.
Евакуювавши його у безпечне місце, знову повертається на передову.
Олег Паньків присів, ховаючись за деревом, біля тротуару. Але вже через кілька секунд, о 10:07, на цьому ж місці він отримав смертельне поранення в груди. Куля пройшла трохи нижче серця, також була поранена рука.
Ще живого, побратими зуміли витягнути його з-під обстрілу. Спершу його занесли в готель «Україна», а звідти до швидкої, яка повезла Олега Паньківа до лікарні. На жаль, в той час там не було жодної вільної операційної і пораненого змушені везти до іншого шпиталю. Але по дорозі його серце зупинилося…
Миколі-Олегу Паньківу було 39 років… Похований у селі Липники на Львівщині.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
